Розділ 9. Мая Віраєва

Минуло кілька днів. Звичайних. Майже.
Артем приходив о восьмій, чистив логи, обідав з Максимом, ішов додому. Одного вечора увійшов у гру — Тіраен, таверна, їхній стіл порожній. Бор і Рен сиділи за своїм столом, привіталися кивком. Він посидів хвилин десять, замовив ель, якого не хотів, і вийшов. Без Лунали там робити було нічого.

П'ятниця почалася як завжди: будильник, кава, куртка, двері. Дніпро між дахами сьогодні затягнула низька хмарність — річки майже не було видно. Артем сів на своє місце й відкрив чергу завдань.
Пакет надійшов о дев'ятій ранку.
Позачерговий, із міткою «Пріоритет» — такою самою, як на пакеті Іщенка. Артем побачив її, і щось у грудях на мить стислося. Він відкрив файл.
Великий масив — кілька сотень гігабайтів відсортованих логів і технічних файлів. Відправник: внутрішній відділ безпеки. Коментар: «Стандартна процедура, видалити до кінця доби».
Він подивився на коментар. Стандартна процедура. Так само як тоді з Іщенком.
Максим підійшов із кавою — вже другою за ранок.
— Великий? — кивнув він на пакет.
— Середній, — відповів Артем.
Максим пішов. Артем почав працювати.

Він чистив повільно — повільніше, ніж зазвичай; повільніше, ніж дозволяв здоровий глузд, якщо треба впоратися до кінця доби. Кожен файл оглядав трохи довше, ніж вимагав протокол. Дивився на структуру, на патерни, на те, як організовані дані всередині.
Перші сто гігабайтів були справжнім сміттям: логи сесій, кеш, службові мітки. Він підтверджував видалення партіями й рухався далі.
На сто двадцять третьому гігабайті він зупинився.
Файл виглядав як технічний звіт: форматування правильне, заголовки стандартні. Але структура... Те саме відчуття, що було з Іщенком — щось живе між машинними рядками. Він не підтвердив видалення.
Відкрив файл.
Автор: Мая Віраєва, відділ тестування систем, рівень доступу третій.
Він прочитав ім'я і кілька секунд сидів нерухомо. Потім продовжив читати.
Це був розширений звіт на дев'ять сторінок: структурований, із графіками й посиланнями на кожну цифру. Температурні аномалії нейроінтерфейсів під час масових ігрових подій. Піки до сорока двох градусів у семи відсотків гравців одночасно. Розбіжність у часі між температурними піками та серверним навантаженням — чипи реагували на щось, що відбувалося до ігрового навантаження і тривало після нього.

Артем читав і відчував, як щось холодне й важке осідає всередині.
Вона знайшла те саме, що й Іщенко, — тільки з іншого боку. Іщенко бачив канал зсередини технічної інфраструктури. Вона бачила наслідки з боку користувачів. Вони обоє дивилися на одне й те саме під різними кутами й не знали один про одного.
Далі в пакеті були ще файли: другий звіт про недокументований параметр у специфікації нейроінтерфейсів; службове листування з керівницею — Діана Сірко, три рядки у відповідь на дев'ять сторінок роботи; технічні нотатки від руки — скановані з паперу, почерк нерівний, явно писала поспіхом.
І окремим файлом — кадровий документ. Стандартна форма, підпис, дата. Звільнення за власним бажанням. Понеділок.
Той самий понеділок, коли Тікса востаннє зайшла у гру.
Артем дивився на цю дату. Потім на підпис. Потім знову на дату.
Він закрив усі вкладки — одну за одною, до останньої.
Відкрив нову.
Створив зашифровану папку на особистому диску. Скопіював туди всі файли Маї Віраєвої перед тим, як підтвердити видалення решти пакета.
Його руки були абсолютно спокійні. Він помітив це і здивувався — думав, що тремтітимуть.
Підтвердив видалення. Пакет зник.

Він відкрив корпоративну базу даних — пошук за ім'ям. Мая Віраєва, відділ тестування систем. Знайшов. Фото — дівчина з хвилястим рудим волоссям і великими блакитними очима, дивиться кудись повз камеру, щось її смішить за кадром. Жива, весела. Статус: «Звільнена за власним бажанням». Дата — понеділок.
Артем дивився на це фото довше, ніж треба.
— О, Мая.
Він здригнувся. Максим стояв поруч — підійшов непомітно, дивився на екран через плече.
— Знав її? — спитав Артем.
— Ну так, перетиналися. — Максим кивнув. — Вона ж на нашому поверсі працювала, з тестувального. Приємна дівчина. Шкода, що звільнилася.
— Давно знайомі?
— Та ні, так — у ліфті, біля кавового автомата. — Максим помовчав. — У п'ятницю перед тим бачилися. Вона якась дивна була — каву взяла і стояла просто так, дивилася у вікно. Я привітався, вона відповіла, але якось... не до ладу. — Він знизав плечима. — Я думав — втомилася. А вона, виявляється, вже в понеділок звільнилася.
Артем слухав і намагався не показати, що слухає надто уважно.
— Ти не бачив її раніше? — спитав Максим. — Вона ж тут два роки пропрацювала.
Артем замислився. І згадав: коридор, колись давно, руде волосся і швидкий крок. Вона кудись поспішала, і він відступив, щоб пропустити, і одразу забув. Просто колега з іншого відділу.
— Бачив, мабуть, — сказав він. — Просто не звертав уваги.
— Я, між іншим, її стіл розбирав, — сказав Максим. — Коли з тестувального попросили прибрати її речі — їм місце потрібне було. Дивно: вона навіть не забрала нічого. Зазвичай люди хоч щось беруть.
— Які речі?
— Ну там блокноти, ручки. — Максим трохи помовчав. — І сукулент. Вона його весь час поливала, з відділу казали — прямо за розкладом, ніколи не забувала. А тут пішла і не забрала. — Він кивнув у бік другого підвіконня в кутку. — Я забрав до нас. Шкода було викидати. Баг його звати, вона так написала на горщику.

Артем підвівся. Підійшов. Взяв горщик і переніс до свого підвіконня — того, що з видом на Дніпро. Поставив.
Максим дивився на нього.
— Тут світліше, — сказав Артем, не пояснюючи нічого більше.
Максим кивнув і пішов на своє місце.
Артем сів і дивився на Бага. Маленький, невибагливий, із виглядом істоти, якій багато не треба, щоб почуватися добре. Вона поливала його два роки за розкладом. Пішла і не забрала.
Але Баг залишився. А люди, які йдуть самі, забирають свої речі.