Розділ 8. Той, чиї логи

Артем прийшов на роботу о восьмій і одразу сів за стіл, не знімаючи куртки — потім схаменувся, повісив її на гачок і сів знову. Дніпро між дахами був сьогодні сірий і нерухомий, небо над ним — затягнуте рівномірно, без жодного просвіту. Такий день, коли важко сказати, котра година, просто глянувши у вікно.

Він відкрив чергу. Сімнадцять пакетів — звичайний день.

Але він не почав чистити одразу. Сидів, дивився на список і думав про те, що крутилося в голові всю дорогу від будинку до офісу — благо, йти було хвилин п'ятнадцять, і думати ніщо не заважало. Про той файл. Кілька тижнів тому, позачерговий пакет від відділу безпеки, дивна структура одного документа. Він затримався на дві секунди й підтвердив видалення.

Дві секунди. Він намагався згадати, що саме побачив — не текст, просто відчуття, що структура неправильна. Щось людське між машинними рядками. І він не зупинився.

Тепер він хотів зупинитися. Заднім числом, без можливості щось змінити — але все одно хотів зрозуміти, що це було.

Архів чищених пакетів зберігався тридцять днів — стандартний протокол на випадок, якщо щось видалили помилково і треба відновити. Потім архів чистився також. Артем це знав і ніколи ним не користувався — за чотири роки роботи він помилявся рідко і завжди помічав це сам до того, як пакет йшов на остаточне видалення.

Він відкрив архів.

Знайшов потрібний період. Відфільтрував за відправником — внутрішній відділ безпеки, позачергові пакети з міткою «пріоритет». Таких було три за той місяць. Він відкрив перший — не той. Другий — не той. Третій.

Він дивився на список файлів усередині й намагався згадати. Знайшов файл за розміром і датою — той самий діапазон.

Файл в архіві існував. Ще не видалений остаточно — залишалося чотири дні до автоматичного очищення.

Артем довго дивився на нього. Потім озирнувся — Максим сидів на своєму місці й вивчав свій інтерфейс, решта відділу теж була зайнята справами. Нічого незвичайного, звичайний ранок.

Він відкрив файл.

Це був технічний звіт — форматування правильне, заголовки стандартні, таблиці з цифрами. Але між таблицями — текст. Не машинний, написаний від руки, ніби хтось ховав його в службовому документі, розраховуючи, що ніхто не читатиме між рядків технічних даних.

Артем читав повільно.

Автор звіту — ім'я в заголовку: Василь Іщенко, технічний відділ, рівень доступу четвертий. Дата документа — майже два місяці тому. Текст між таблицями був короткий і нервовий — не як офіційний звіт, а як нотатки людини, яка думає вголос і боїться, що не встигне додумати.

Іщенко писав про обчислювальний кластер. Про те, що дані з нейроінтерфейсів ідуть не туди, куди мають іти за документацією. Про зашифрований канал, який він знайшов випадково, коли налагоджував суміжну систему. Про те, що спробував розібратися і зайшов занадто далеко — далі, ніж йому дозволяв рівень доступу. Він написав, що не знає, що з цим робити, і що боїться показувати комусь, бо не знає, кому можна довіряти.

Останній рядок: «Якщо хтось це читає — я вже, мабуть, не тут. Це не параноя. Це математика».

Артем сидів нерухомо. Він перечитав останній рядок ще раз. Потім ще раз.

Він закрив файл. Відкрив корпоративну базу даних — пошук за іменем. Василь Іщенко, технічний відділ. Запис існував — фото, посада, рівень доступу. Статус: звільнений за власним бажанням. Дата звільнення — через п'ять днів після дати документа.

П'ять днів. Він написав це і через п'ять днів звільнився за власним бажанням.

Артем відкрив HR-архів — він мав до нього доступ як чистильник, там іноді були службові документи, які треба видаляти після закінчення терміну зберігання. Знайшов заяву Іщенка про звільнення. Стандартна форма, підпис, дата. Усе правильно. Усе чисто.

Надто чисто.

Він сидів, дивився на екран і думав.

Василь Іщенко знайшов щось. Написав про це — сховав у службовому документі, мабуть, сподівався, що хтось помітить. Через п'ять днів зник — офіційно звільнився за власним бажанням. Його документи потрапили в пакет на знищення і пройшли через Артема — через його руки, через його підтвердження видалення.

Він видалив це, не читаючи.

Тікса грала в Аркадію щодня і померла від вродженої вади серця, яку не виявили вчасно. Лунала щось знала і зникла на півслові. Іщенко щось знайшов і зник через п'ять днів.

Три точки. Три різні людини. Одна корпорація.

Артем закрив усі вкладки — одну за одною, до останньої. Потім відкрив нову і почав шукати інформацію про Василя Іщенка. Не в корпоративній базі — у публічних джерелах. Соціальні мережі, відкриті записи, будь-що.

Знайшов небагато. Сторінка в мережі — остання активність два місяці тому, після цього нічого. Фото — чоловік років тридцяти п'яти, звичайне обличчя, нічого примітного. Спільні знайомі через технічні форуми — кілька імен. Артем записав їх.

Потім знайшов ще одне — коротке повідомлення від дружини Іщенка на публічному форумі, де люди шукали зниклих. Опубліковано шість тижнів тому. Вона писала, що чоловік пішов на роботу і не повернувся. Що телефон недоступний. Що в поліції сказали почекати — дорослий чоловік, може, сам пішов. Що він залишив заяву про звільнення, але вона не вірить, що він це зробив добровільно, бо він нічого їй не казав.

Більше повідомлень від неї не було.

Артем дивився на цей текст довго.

«Якщо хтось це читає — я вже, мабуть, не тут. Це не параноя. Це математика».

Він знав математику. Він чотири роки працював із патернами — бачив, коли числа збігаються невипадково. Зараз числа збігалися, і він не міг сказати собі, що це випадковість.

О першій Максим приніс каву.

— Дякую, — сказав Артем.

— Сьогодні тихо, — мовив Максим. — Після вчорашнього піку в Аркадії — плавно так. Ти помічав, що після великих подій завжди день-два тихіше? Ніби система видихає.

— Помічав, — відповів Артем.

Максим пішов. Артем дивився на каву і думав, що Максим хороша людина — простодушна, добра, робить свою роботу і не ставить зайвих запитань. Місяць тому Артем вважав це нормою. Зараз думав, що це або щастя, або біда — залежно від того, з якого боку дивитися.