Розділ 7. Тікса

Неділя минула важко.
Артем не заходив у гру весь день — не міг. Сидів удома, дивився у вікно, кілька разів збирався і передумав. Думав про порожнє місце на скелі і про два рядки пошуку, які повертали одне й те саме: гравець не знайдений. Думав про те, що треба робити, і не міг придумати, що саме.
Ввечері ліг рано й довго не міг заснути.
О десятій все ж увійшов у гру.
Не для квестів — він знав, що шукає. Тіраен зустрів його звичним вечірнім ритмом: таверна наповнена, Бор і Рен за своїм столом. Артем підійшов і не сів у свій кут, а попрямував до них.
— Можна? — спитав він.
Бор здивовано підняв брови — вони ніколи не сиділи разом, це було негласне правило, якого ніхто не встановлював, але всі дотримувалися. Але здивування тривало лише секунду.
— Та звісно! — Він широко змахнув рукою. — Сідай, місця вдосталь. Ель замовляти?
— Ні, дякую. — Артем сів. Поклав руки на стіл. — Я хотів запитати про Тіксу.
Бор одразу змінився — не різко, але помітно. Посмішка лишилася, але стала меншою.
— Та я й сам думав про неї, — сказав він. — Дивно, що зникла. Профіль видалений, ні на що не відповідає.
— Вона щось говорила про себе? — спитав Артем. — У реальності. Де живе, чим займається.
Бор почухав потилицю аватара — жест, який Артем уже давно навчився читати як «зараз буду думати вголос».
— Ну... казала, що вчиться. Це точно. Казала якось, що їде в університет і забула конспект — злилася страшенно. Ще казала, що молодший брат заважає вчитися вдома, постійно лізе. — Він помовчав. — Шістнадцять їй. Вона казала. Ми ще жартували, що вона наймолодша в команді й найрозумніша з нас.
Бор сказав це й осікся — ніби тільки зараз почув власні слова в минулому часі.
— Який університет — не казала? — спитав Артем.
— Та ні, конкретно не казала. Щось технічне, здається. Вона якось про фізику говорила — що задача складна і викладач зануда. — Бор подивився на Артема уважніше. — А чого ти питаєш? Ти теж помітив, що акаунт не просто заблокований, а зник зовсім?
— Помітив.
— Я Рену казав. — Бор кивнув у бік мовчазного лучника. — Він теж дивний якийсь останні дні.
Рен увесь цей час мовчав — сидів і слухав із тим самим виразом, що й завжди, ніби просто присутній. Але Артем уже знав, що це не байдужість.
— Рене, — звернувся він до нього напряму. — Ти щось знаєш?
Рен подивився на нього. Минула секунда.
— Вона казала, що їде годину до університету, — сказав він рівно. — Метро, а потім пішки. І що бібліотека зачиняється о дев'ятій, і вона завжди не встигає. Більше нічого конкретного.
— Година в метро, технічний університет, фізика, — повторив Артем. — Можна спробувати знайти.
— Можна, — погодився Рен. Пауза. — Ти з Києва?
— Так.
— Я з Фастова. — Рен трохи помовчав. — Але завтра можу під'їхати, якщо треба.
Артем подивився на нього. Рен не питав навіщо, не питав, що Артем збирається робити з цією інформацією. Просто: «можу під'їхати».
— О п'ятнадцятій, — сказав Артем. — Кав'ярня в підвалі на Арсенальній, знаєш таку?
— Знайду.
Бор дивився на них обох із виразом людини, яка розуміє, що відбувається щось важливіше, ніж він думав.
— Хлопці, — сказав він повільно. — Ви думаєте, що з нею щось сталося? По-справжньому?
Артем не відповів одразу. Дивився на стіл.
— Не знаю, — сказав він нарешті. — Тому й їду перевіряти.
Бор кивнув. Більше не жартував і не посміхався — просто сидів і крутив кухоль у руках великими пальцями аватара. Якийсь час вони лишалися за одним столом, але не говорили більше нічого суттєвого. Артем вийшов із гри раніше, ніж зазвичай.
Ліг. Стеля з тріщиною.
Довго не міг заснути — думав про шістнадцять років і про те, що Бор сказав це в минулому часі й сам осікся.

Понеділок почався як завжди: будильник о шостій сорок дев'ять, кава стоячи біля вікна, куртка, двері.
О восьмій він сів на своє місце. Дніпро між дахами був сьогодні білястий — перша пороша, тонка, майже непомітна. Він дивився на неї і думав про Тіксу.
Ранок минув механічно: чистив логи, підтверджував видалення, відповідав на службові повідомлення. Думками був не тут, але руки робили своє, і Максим нічого не помічав. О тринадцятій вони з Максимом пообідали мовчки — Максим щось розповідав про новий контент в «Аркадії», Артем кивав і не чув.
О п'ятнадцятій він зібрався.
— До лікаря, — сказав він Максиму. Не питання — просто інформація.
Максим підняв погляд. Секунда здивування — Артем ніколи не ходив до лікаря в робочий час, за чотири роки жодного разу. Але нічого не сказав. Просто кивнув.
Артем вийшов.

Надворі було холодно — пороша зранку розтанула, але залишила мокрий асфальт і сіре небо, яке обіцяло ще. До Арсенальної пішки хвилин двадцять — він пішов не поспішаючи.
Думав про те, що робить. Йде з роботи посеред дня під приводом лікаря. Йде зустрічатися з людиною, яку знає тільки за грою. Щоб дізнатися, що сталося з дівчиною, яку теж знав тільки за грою.
Місяць тому це звучало б дивно навіть у власній голові.
Зараз звучало як єдине логічне, що можна зробити.

Кав'ярня в підвалі на Арсенальній була з тих місць, що існують ніби всупереч усьому: низька стеля, цегляні стіни, жодного розумного скла і жодної живої реклами. Просто столи, стільці, кава і музика, яку не впізнаєш, але яка не заважає думати. Артем прийшов рівно о п'ятнадцятій.
Рен уже сидів.
У реальності він виявився схожим на свого аватара — що траплялося рідко і завжди трохи дивувало. Худорлявий, темноволосий, із тим самим виразом обличчя, що й у грі — спокійний, трохи відсторонений, але не байдужий. Різниця була одна: у грі аватар завжди мав лук за плечем і від того виглядав готовим до чогось. Тут він сидів над кавою у звичайній сірій куртці й виглядав просто як людина, яка чекає і думає.
— Кванте, — сказав він, коли Артем підійшов. Не як прізвисько — як ім'я. Вони ніколи не знали справжніх імен один одного.
— Артем, — відповів він і простягнув руку.
— Олексій. — Вони потиснули руки, і це було трохи незграбно — ніби вперше знайомилися, хоча знали один одного вже рік. — Сідай.
Артем сів. Замовив каву.
— Я шукав увечері, — сказав Олексій без вступу. — Технічні факультети, фізика, метро — година від центру. Університет Шевченка підходить найкраще. Фізичний факультет.
— Я теж так думав.
Вони допили каву й поїхали.