Розділ 6. Відсутність

Lunala не прийшла.

Артем зайшов у гру о звичній годині — десята вечора, після роботи й вечері, яку він з’їв не поспішаючи. Навіть поставив тарілку на стіл замість того, щоб перехопити щось над мийкою. Щось у ньому налаштувалося на інший ритм останніх тижнів — менш механічний, трохи уважніший до дрібниць. Він не аналізував чому.

Тіраен зустрів його ясною ніччю — після вчорашнього дощу небо очистилося, й ігрові зірки висіли низько і нерівно, як завжди. Він пройшов до таверни, сів за їхній стіл, замовив елю.

Чекав.

Через двадцять хвилин написав у чат гравців — коротко, без зайвого: «Ти тут?»

Повідомлення зависло з індикатором «не доставлено». Вона була офлайн.

Нічого незвичайного. Люди пропускають сесії. Він і сам іноді не заходив день-два. Він замовив ще елю і вирішив, що все одно пройдеться містом — північне узбережжя почекає до завтра.

За сусіднім столом Бор гучно розповідав Рену якусь історію про підземелля на південному континенті — щось про дракона, мотузку і рішення, яке здавалося геніальним, поки не виявилося катастрофою. Рен слухав із виразом людини, яка вже знає, чим усе закінчиться, але не перебиває. Тікси не було — вона зникла чотири дні тому. Бор тоді сказав мимохідь, що профіль у неї зник; дивно, але буває. Артем тоді не затримався на цьому думкою.

Зараз чомусь згадав.

Він вийшов із таверни і пройшовся до північних воріт. Постояв. Дивився на дорогу, яка вела до узбережжя і яку вони мали пройти разом. Щит від магії досі лежав в інвентарі — куплений того ж дня, як домовилися.

Пішов назад. Вийшов із гри раніше, ніж планував.

Ліг. Стеля з тріщиною.

Він думав про Тіксу, яка сиділа з порожнім кухлем і завмерлим аватаром — людини вже не було, а потім і профіль зник. Бор сказав: «Дивно, але буває». Артем тоді погодився. Зараз лежав і думав, що, може, й не буває. Може, не дивно.

Заснув пізно.

Наступного дня вона теж не з’явилася.

Артем зайшов увечері, перевірив чат — повідомлення досі висіло непрочитаним. Він написав ще одне: «Все гаразд?» Відправив і одразу відчув легку незручність — вони ніколи не писали одне одному нічого особистого. Тактичні питання, час зустрічі, плани на квест. Але «все гаразд» — це вже інша категорія.

Повідомлення зависло так само.

Він сів за їхній стіл і замовив елю, якого не хотів. Бор цього вечора закрив квест, який тягнувся три тижні, і святкував — не гучно, для нього «тихо», тобто просто розповідав Рену про кожен момент бою в деталях. Рен слухав. Артем кивнув їм обом, коли заходив, і більше не дивився в той бік.

Сидів і думав.

Два дні офлайн — це ще нічого. 

Він допив ель і вийшов із гри не прощаючись.

На третій день вона з’явилася.

Артем зайшов о звичайній годині й одразу побачив, що повідомлення стали прочитаними — обидва: і вчорашнє, і позавчорашнє. Без відповіді, просто прочитані. Він відкрив пошук гравців — Lunala онлайн.

Але не в Тіраені.

Він перевірив карту активних гравців — функція, яку майже ніхто не використовував, стара механіка ще з першої версії Аркадії. Вона була на північному краю карти, далеко від будь-якого міста, в локації, яка називалася Сірі скелі й не мала жодних квестів чи точок інтересу. Просто скелі над ігровим морем.

Він телепортувався туди.

Вона сиділа на самому краю скелі — аватар з опущеними плечима, ноги звисають над прірвою, погляд на горизонт. Ігрове море внизу було сіре і спокійне, далеко на заході сонце починало сідати — повільно як завжди в Аркадії, розтягнуто на довше ніж у реальності.

Артем підійшов і сів поруч. Не питаючи нічого.

Вони мовчали хвилин п'ять. Він не квапив — навчився вже що вона говорить коли готова.

— Я думала ти не знайдеш мене тут, — сказала вона нарешті.

— Стара механіка карти, — відповів він. — Майже ніхто не знає.

— Ти знаєш.

— Я уважний до деталей. — Він сказав це її словами і вона це почула — він бачив по тому як трохи змінилась постава аватара.

Вона дивилась на захід сонця. Він дивився туди ж.

— Ти помічав, — почала вона повільно, — що тут захід сонця завжди затягується? Ніби не хоче закінчуватись. — Вона крутила пасмо темного волосся аватара на палець — він помітив цей жест і щось у ньому здалось знайомим без причини. — Я рахувала. Чим більше гравців онлайн — тим довше він триває. Ніби сонце чекає поки всі підключені.

Артем подивився на неї.

— Це може бути просто алгоритм балансування навантаження, — сказав він обережно.

— Може. — Вона не сперечалась. — Але я думаю про інше. — Пауза в якій він вже навчився не квапити. — Ти довіряєш цій грі?

— В якому сенсі?

— В будь-якому. Ти взагалі думав що відбувається поки ти тут сидиш? Не в грі — з тобою. З твоїм мозком. — Вона говорила тихо, рівно, ніби добирала кожне слово і зважувала перш ніж вимовити. — Ти колись запитував себе навіщо корпорації така гра. Не що вони з неї заробляють — це зрозуміло. А навіщо їм саме це. Саме такий формат. Саме нейроінтерфейс а не екран.

— Занурення, — сказав він. — Більш реалістичний досвід.

— Так вони кажуть. — Вона нарешті повернулась до нього. Срібні очі аватара дивились прямо і в них було щось чого він раніше не бачив — не страх, але щось суміжне з ним. Обережність людини яка вже знає більше ніж хотіла б знати. — А якщо не тільки це? Якщо занурення — це не мета а інструмент для чогось іншого? Якщо поки ти тут сидиш і дивишся на це небо — щось іще відбувається. Щось про що тебе не...

Вона зупинилась на пів слові.

Артем чекав.

Аватар не рухався. Зовсім — жодного мікровиразу, жодного руху пасма волосся яке щойно крутилось на пальці. Lunala завмерла як статуя над сірим морем і ігровий захід сонця продовжував рухатись за її спиною неквапливо і байдуже. Точно так само як Tixa в таверні чотири дні тому — аватар є а людини нема.

— Lunala? — сказав він.

Тиша.