Розділ 4. Квант і Місяць

Артем зайшов у гру пізніше, ніж зазвичай — майже опівночі, що для нього було рідкістю. День видався довшим, ніж треба: після роботи він ще дві години розбирався з особистим архівом — старі файли, які давно збирався розсортувати й давно не розсортовував. Врешті закрив усе не закінчивши, з'їв щось холодне з холодильника і вирішив, що кілька годин в грі не завадять.

Тіраен зустрів його дощем.

Несильним — дрібна мжичка, яка в реальності була б просто неприємною, а тут через нейроінтерфейс відчувалася на шкірі аватара рівно настільки, щоб бути переконливою. Артем зупинився під навісом на вході в місто і подивився на мокру бруківку. Смолоскипи на воротах горіли попри дощ — магічні, пояснювала ігрова логіка, не гаснуть. Він завжди думав, що це дрібниця, але правильна. Хтось у команді розробників дбав про деталі.

Він пішов до таверни.

Lunala сиділа за "їхнім" столом.

Вже за їхнім — він помітив це формулювання у власній голові й трохи здивувався. Вони не домовлялися. Не писали один одному між сесіями. Просто так виходило, що коли обоє були в Тіраені — опинялися за одним столом у кутку. Два тижні поспіль. Артем не аналізував це надміру.

Вона підняла погляд, коли він підійшов. Аватар Lunala мав темне волосся і срібні очі — нічого спільного з тим, якою вона могла бути в реальності; він не думав про це. У грі люди були ким хотіли. Він сам був худим темноволосим магом-розвідником, а в реальності теж був худим і темноволосим, але без жодної магії.

— Дощ, — сказав він замість привітання.

— Я бачу, — відповіла вона. — Сідай уже.

Він сів. Замовив елю — вона вже пила щось темніше, схоже на ігровий медовий напій. Вони якийсь час мовчали. З Lunala мовчання ніколи не було незручним — вона не заповнювала тишу просто для того, щоб вона не була тишею. Артем цінував це майже більше за все інше.

— Бачила новий квест? — спитав він нарешті. — Той, що на північному узбережжі.

— Бачила. Рекомендований склад — шість гравців.

— Можна спробувати вдвох.

Вона подивилася на нього. Срібні очі аватара не мали зіниць — художнє рішення розробників — і від цього погляд здавався незвичним, ніби вона дивиться крізь, а не на.

— Там фінальний бос має групову атаку, яка б'є по площі, — сказала вона. — Вдвох ми не встигнемо розійтися.

— Якщо я піду в невидимість — він битиме тільки по тобі.

— Дуже по-лицарськи.

— Я практичний. — Він відпив елю. — Поки він б'є по тобі, я можу зайти з тилу і зняти половину здоров'я. Потім ти відходиш, я добиваю.

Вона помовчала, обдумуючи. Це він теж помітив — вона ніколи не відповідала одразу на тактичні питання. Думала. Більшість гравців реагували швидко, імпульсивно, і в половині випадків помилялися. Вона реагувала повільно і майже ніколи не хибила.

— Мені потрібен буде щит від магії, — сказала вона. — Є в інвентарі?

— Куплю завтра. — Тоді завтра і підемо.

Вони вдарили по руках — буквально, ігровий жест підтвердження угоди; система фіксувала це як пакт. Артем завжди трохи посміхався від цієї механіки. Наче середньовіччя, але з базою даних.

Дощ надворі посилився — Артем бачив це крізь маленьке вікно таверни. Інші гравці підтягувалися під дах, таверна наповнювалася голосами й ігровою музикою, що грала десь у кутку.

За сусіднім столом гуляла компанія, яку Артем впізнав — вони з'являлися у Тіраені регулярно, гучні й невгамовні. Бор — величезний аватар варвара з рудою бородою до пояса, в реальності, напевно, хтось цілком офісний — горлав щось переможне і стукав кухлем об стіл так, що підстрибував посуд на сусідніх столах. Поруч із ним сиділа Tixa — маг вогню з коротким темним волоссям і таким виразом обличчя, ніби весь світ її трохи дратує, але вона терпить з останніх сил. Замикав компанію Рен — мовчазний лучник, від якого Артем за кілька місяців не чув більше, ніж на два речення, але який завжди з'являвся саме тоді, коли ситуація цього потребувала. Зараз він сидів трохи осторонь від Бора й Тікси й дивився у вікно на дощ із виглядом людини, яка звикла чекати.

— Кванте! — Бор помітив його й махнув рукою розміром із невелику лопату. — Ідіть до нас, місця повно, ель за мій рахунок!

— Наступного разу, — відповів Артем.

— Ти завжди кажеш «наступного разу»! — прогув Бор без жодної образи в голосі — він взагалі, здавалося, не вмів ображатися. — Lunala, може, ти його переконаєш? Тебе він точно послухає.

— Він сам знає, що робить, — відповіла вона не обертаючись.

— Е, ви обоє однакові, — махнув рукою Бор і повернувся до свого кухля.

Tixa навіть не підняла погляду — вона дивилася кудись у простір перед собою з виразом людини, яка думає про щось зовсім інше, ніж те, що навколо. Артем помітив це мимохідь і так само мимохідь забув — мало він думав про чужі настрої в грі.

Рен здалеку кивнув йому коротко і рівно. Артем кивнув у відповідь. Цього їм вистачало.

***

Lunala дивилась у свій кухоль.

— Ти давно граєш в Аркадію? — спитала вона раптом. Не в межах тактичної розмови — просто так, іншим тоном.

— Чотири роки.

— І за чотири роки — Тіраен? — У її голосі не було осуду, швидше цікавість. — Тут навіть квестової дошки нормальної немає. Усі великі квести — на півдні.

— Знаю.

— Тоді чому тут?

Він подумав, як відповісти чесно і не звучати при цьому дивно.

— Тут тихо. Можна прийти і просто побути. Не бігти одразу кудись і щось закривати.

Вона кивнула — повільно, ніби це мало для неї якийсь додатковий сенс.

— Я розумію, — сказала вона. І пауза. — Я теж іноді хочу просто побути. Але зазвичай не можу.

— Чому?

— Бо думаю. — Коротко, без пояснень. Потім додала: — Ти колись ловив себе на тому, що дивишся на щось у грі й замість того, щоб просто дивитися, починаєш аналізувати, як воно влаштовано?

Артем подумав.

— Іноді. Коли бачу якийсь ефект чи механіку — цікаво, як це реалізували.