Розділ 3. Тестувальниця

Будильник дзвонив тричі.

Першого разу Мая вимкнула його не прокидаючись — рука сама знайшла чіп за вухом і відхилила сигнал ще до того, як мозок зареєстрував звук. Другого разу вона почула, але вирішила, що п'ять хвилин — це розумне рішення дорослої відповідальної людини. Третього разу підхопилася й одразу зрозуміла, що запізнюється.

Сьома сорок вісім. Нарада о дев'ятій. Їхати сорок хвилин.

— О ні, — сказала вона стелі.

Стеля не відреагувала. Стеля взагалі ніколи не реагувала, але Мая вважала за потрібне тримати її в курсі.

Вона скотилася з ліжка — буквально: зачепила простирадло, мало не впала, врятувалася, вхопившись за тумбочку. Босі ноги на холодній підлозі — бадьорить краще за будь-який будильник, але надто пізно. Побігла у ванну, повернулася — забула рушник. Побігла знову.

Душ за чотири хвилини. Особистий рекорд, який не викликав гордості, бо вона все одно не встигала. Сушила волосся й одночасно шукала чисту сорочку — шухляда відкрилася занадто різко, вилетіла, вміст розсипався по підлозі. Мая подивилася на це і сказала щось коротке.

Сорочку знайшла. Не ту, яку хотіла, але чисту і без плям — а це вже перемога. Штани одягала на ходу, стрибаючи на одній нозі. Схопила куртку з крісла — з-під неї полетіли блокноти, приєднуючись до решти хаосу на підлозі.

Чай вона не встигла. Це було боляче. Не фізично — десь глибше, де живуть маленькі ритуали, що тримають день на місці. Без ранкового чаю все починалося з відчуттям, що якийсь гвинт не закручений і конструкція ось-ось поїде.

Вибігла о восьмій. На сходах згадала, що забула ключ-картку. Повернулася. Знайшла під блокнотами на підлозі. Вийшла вдруге.

Квартира на Лук'янівці була маленька і не схожа на житло працівниці технологічної корпорації. П'ятий поверх старого будинку в сучасній оболонці: фасад зміцнили композитним покриттям, труби перебрали, поставили вікна з термоплівкою — але планування лишилося радянське. Низькі стелі, тісні кімнати, вікно на кухні дивиться в стіну сусіднього будинку.

Мая любила цю квартиру. Колись тут жила бабуся — Ніна Петрівна, яка навчила Маю малювати, правильно заварювати чай і не боятися говорити дурниці вголос. Бабуся поїхала жити за місто, а Мая отримала квартиру і все, що було всередині, включно з духом людини, яка вважала, що стіни повинні бути живими. На стінах досі висіли бабусині репродукції, а поруч — Маїні власні: різного розміру, різного ступеня вдалості. Підлогу в кутку вітальні займав великий мольберт і кілька банок фарб, хронічно без кришок.

Квартира мала вигляд місця, де думають і роблять, а не місця, де прибирають. Зараз, після ранкового дербі, вона виглядала як після обшуку. Мая зачинила двері й вирішила, що прибере ввечері. Вона казала це собі часто. Іноді навіть виконувала.

На нараду встигла. Рівно о дев'ятій, навіть перехопила каву з автомата в коридорі — погану, але гарячу. Тепло чашки в долонях трохи повернуло відчуття, що день під контролем.

Сіла на своє місце, відкрила інтерфейс, вдала, що прийшла завчасно.

Діана Сірко — керівниця відділу тестування — подивилася на неї з виразом людини, яка все бачить і вирішує не коментувати. Мая оцінила цю милість мовчки.

Нарада була стандартна: квартальний перегляд тестових протоколів, розподіл задач на грудень, слайди про пріоритети. Мая слухала і паралельно думала про вчорашні дані. Вона завжди так робила — могла слухати й думати про інше одночасно, і обидва процеси йшли нормально. В школі це називали неуважністю. Мая вважала, що просто вчителі не вміли бути достатньо цікавими для обох потоків.

Вчорашні дані не відпускали.

Знайшла вона їх ненавмисно: шукала архівні логи навантаження серверів для рутинного порівняльного аналізу. Турнір у листопаді — «Вогні Ельдорану», масовий захід, десятки тисяч гравців одночасно. Стандартне піковне навантаження. Але в архівних метриках нейроінтерфейсів температура чіпів у гравців під час турніру стрибала до сорока двох градусів. Не в одного — у семи відсотків активних учасників одночасно.

Сплески короткі, по три-сім хвилин. Автоматичний моніторинг їх не ловив, бо аналізував середнє значення за п'ятнадцять хвилин і згладжував піки. Але піки були. І вони не збігалися за часом із серверним навантаженням від гри.

Чіпи грілися раніше, ніж гра створювала навантаження. І продовжували грітися після того, як навантаження спадало.

Нарада закінчилася. Мая допила холодну каву і поморщилася — і від смаку, і від думки.

Її робоче місце в тестувальному відділі відрізнялося від решти як клумба від бетону. У колег — мінімалізм, все в інтерфейсі, на столах порожньо. У Маї — паперовий блокнот із закладками, ручки трьох кольорів, маленька репродукція Мондріана, приліплена збоку монітора ще в перший тиждень роботи. І на підвіконні — горщик із сукулентом.

Сукулент звали Баг. Мая поливала його строго за розкладом. Баг був єдиною живою істотою в холодному відкритому просторі, яка почувалася добре, — сукулентам багато не треба, і навіть розсіяна господиня не забуде їх зовсім. Баг був невибагливий і не скаржився. Мая цінувала ці якості — в рослинах і в людях.

Вона відкрила новий документ і почала писати звіт.

Писати структуровано Мая вміла, але не любила — завжди здавалося, що формат вбиває половину суті, як рамка, в яку запхнули картину більшого розміру. Але без документа нічого не існує. Так працює корпорація: не зафіксовано — не було.

Вона писала й крутила пасмо волосся на палець — старий жест, який посилювався, коли щось не давало спокою. Зараз не давало спокою ось що: температурні піки починалися до серверного навантаження. На три-чотири хвилини раніше. І тривали після — коли гравці вже завершували активність, а чіпи ще працювали на підвищених обертах.

Якщо чіпи реагують не на гру — то на що?

Вона не вписала це питання у звіт. Звіт — про факти: аномальні показники, графіки, рекомендація переглянути алгоритм моніторингу. Чисто, конкретно, без інтерпретацій. Інтерпретації — рівень технічного відділу. Діана саме це й скаже.