Розділ 3. Тестувальниця

Будильник дзвонив тричі.

Першого разу Мая вимкнула його не прокидаючись — рука сама знайшла чіп за вухом і відхилила сигнал ще до того, як мозок встиг зареєструвати звук. Другого разу вона почула, але вирішила, що ще п'ять хвилин — це розумне рішення і цілком непоганий план. Третього разу вона підхопилася й одразу зрозуміла, що запізнюється.

Сьома сорок вісім. Нарада о дев'ятій. Їхати сорок хвилин.

— О ні, — сказала вона стелі. Стеля не відреагувала.

Мая скотилася з ліжка в буквальному сенсі — зачепила простирадло, мало не впала, врятувалася, впершись рукою в тумбочку. Побігла у ванну. Побігла назад, бо забула рушник. Побігла знову.

Душ вона прийняла за чотири хвилини, що було особистим рекордом, але не викликало гордості, бо вона все одно не встигала. Поки сушила волосся, одночасно шукала чисту сорочку — шухляда відкрилася занадто різко і вилетіла повністю, вміст розсипався підлогою. Мая подивилася на це і сказала щось коротке й виразне.

Сорочку знайшла. Не ту, яку хотіла, але чисту і без дірок — що вже непогано. Штани одягала на ходу. Схопила куртку з крісла; куртка була завалена зверху блокнотами, і вони теж полетіли на підлогу туди, де вже лежав вміст шухляди. Картина виходила цілісна.

Чай вона не встигла. Це було боляче — не фізично, а морально. Вона ставилася до ранкового чаю як до якірної точки дня, і без нього все починалося з відчуттям, що щось неодмінно піде не так. Можливо, це було самонавіювання. Можливо, ні.

Вибігла з квартири о восьмій рівно. Згадала на сходах, що забула ключ-картку. Повернулася. Знайшла картку під блокнотами на підлозі. Вийшла вдруге.

Квартира на Лук'янівці була маленька і не дуже схожа на помешкання людини, яка працює в технологічній корпорації. П'ятий поверх старого будинку, якому зробили сучасну оболонку — фасад зміцнили новітнім композитним покриттям, труби перебрали, поставили нові вікна з термоплівкою. Але планування лишилося радянське. Стелі низькі, кімнати тісні, вікно на кухні дивиться прямо в стіну сусіднього будинку.

Мая любила цю квартиру. Вона тут жила і не вдавала, що мешкає в чомусь більшому. Стіни були в репродукціях — не друкованих, а намальованих нею самою від руки, різного розміру і різного ступеня вдалості. Підлогу в кутку вітальні займав великий мольберт і кілька банок фарб, хронічно без кришок. Квартира мала вигляд місця, де думають і роблять, а не місця, де підтримують порядок. Мая з цим не сперечалася.

Зараз квартира виглядала як після обшуку: шухляда на підлозі, блокноти розкидані, рушник перекинутий через крісло. Мая зачинила двері й вирішила, що прибере ввечері. Вона казала це собі часто. Іноді навіть прибирала.

На нараду вона встигла. Рівно о дев'ятій, навіть встигла налити кави з автомата в коридорі — погана кава, але хоч щось. Сіла на своє місце, відкрила інтерфейс, вдала, що прийшла завчасно.

Діана Сірко — її керівниця — подивилася на неї з виразом людини, яка все бачить і вирішує не коментувати. Мая оцінила це мовчки.

Нарада була стандартна: квартальний перегляд тестових протоколів, розподіл задач на грудень, кілька нудних слайдів про пріоритети відділу. Мая слухала і паралельно думала про вчорашні дані. Це була її давня особливість — вона могла слухати й думати про інше одночасно, і обидва процеси йшли нормально. Колись вчителі називали це неуважністю. Вона вважала, що вони просто не розуміли, як це працює.

Вчорашні дані не відпускали.

Вона знайшла їх ненавмисно: шукала архівні логи навантаження серверів для рутинного порівняльного аналізу і натрапила на розбіжність. Температура нейроінтерфейсів у гравців під час листопадового турніру стрибала до сорока двох градусів. Не в одного гравця — у семи відсотків активних учасників одночасно. Сплески короткі, по три-сім хвилин, і автоматика їх не ловила, бо аналізувала середнє за п'ятнадцять хвилин, а не піки.

Але піки були. І вони не збігалися за часом із серверним навантаженням від гри.

Нарада закінчилася. Мая допила холодну каву і поморщилася.

Її робоче місце в тестувальному відділі виглядало так само, як вона сама — трохи більше життя, ніж навколо. У колег — мінімалізм, усе в інтерфейсі, фізичного майже нічого. У неї — паперовий блокнот, кілька ручок різного кольору, маленька репродукція Мондріана, приклеєна збоку монітора. І на підвіконні біля столу — горщик із сукулентом, якого вона назвала Багом і поливала строго за розкладом. Єдина жива істота в холодному корпоративному просторі, яка почувалася добре — бо сукулентам багато не треба і навіть розсіяна людина не забуває про них зовсім. Баг був невибагливий і вдячний. Мая цінувала це в колегах також.

Вона відкрила новий документ і почала писати звіт. Не тому, що це давалося легко — писати структуровано вона вміла, але не любила; завжди здавалося, що формат вбиває половину суті. Але без звіту ніхто не побачить, що вона знайшла. Так працює система: не зафіксовано в документі — не існує.

Вона писала і крутила пасмо волосся на палець — мимоволі, не помічаючи. Стара звичка, яка посилювалася, коли щось не давало спокою. Зараз не давало спокою ось що: температурні піки починалися до серверного навантаження. На три-чотири хвилини раніше. І тривали після того, як навантаження вже спадало.

Якщо чіпи реагують не на ігровий процес — то на що?

Вона не вписала це запитання у звіт. Звіт мав бути про факти: аномальні показники температури, графіки, рекомендація переглянути алгоритм моніторингу. Чисто і конкретно. Питання про причини — це вже інтерпретація, і Діана скаже, що інтерпретації не її рівень. Можливо, Діана матиме рацію. Можливо, є просте пояснення.

Мая відправила звіт о першій дня і пішла на обід. Взяла сендвіч у кафе на першому поверсі і з'їла його стоячи біля вікна — не тому, що поспішала, просто забула сісти. Помітила це вже коли доїдала.

О третій вона пішла до Діани.

Діана мала окремий кабінет зі стіною, яку можна затемнити. Зараз стіна була прозора, і Діана сиділа з виглядом людини, яка робить десять речей і встигає з усіма — спокійна, зібрана, з прямою спиною. Мая іноді думала, що Діана, напевно, ніколи не проспала будильник у житті. Мабуть, прокидається за тридцять секунд до сигналу й одразу готова до дня.