Розділ 2. Аркадія

Завантаження займало чотири секунди. Артем знав це точно — якось порахував, давно, ще коли все було новим і цікавим. Чотири секунди між тим, як закриваєш очі в реальності, і відкриваєш їх там. Не темрява, не сон — просто перехід. Ніби хтось перегортає сторінку.

Він матеріалізувався на північній заставі Тіраену — невеликого міста на краю ігрової карти, де орендував кімнату в таверні вже другий ігровий місяць. Тіраен не був популярним вузлом — більшість гравців тяжіли до центральних міст, до великих ринків і гучних квестових дощок. Тут було тихіше. Артем цінував це так само, як дніпровський вид між дахами — не міг пояснити чому, просто цінував.

Kvant01 завантажився повністю. Він подивився на свої руки — довгі пальці в темних рукавичках, на зап'ясті мітка розвідника, срібна нитка татуювання. Стандартна деталь персонажа, яку він вибрав при створенні й давно перестав помічати. Підняв погляд.

Ніч у Тіраені була сьогодні холодна — система генерувала погоду за власним алгоритмом, і Артем відчував це шкірою. Не справжній холод, але переконливий. Нейроінтерфейс транслював температуру, вологість, навіть запахи: дим від смолоскипів на воротах, щось хлібне з пекарні через вулицю, і знизу від річки — трохи гнилих водоростей. Розробники не поскупилися на деталі. Це і було їхнє головне досягнення — не графіка, не механіки. Переконливість.

Він пішов до таверни.

Квест, який він взяв позавчора, досі висів у журналі незавершеним. Підземелля Срібного Кряжу, рекомендований рівень — від сорок п'ятого, рекомендований склад — від трьох гравців. Артем мав сорок сьомий і принципово грав соло там, де міг. Де не міг — знаходив тимчасову команду, закривав задачу і розходився. Він не вів списку контактів у грі, не підтримував дружби між сесіями. Люди тут змінювалися. Він звик.

Але підземелля Срібного Кряжу соло не пройти. Він це знав і все одно зволікав: переглядав квест і відкладав. Щось у формулюванні завдання його зачіпало — не складністю, а якоюсь деталлю антуражу. Там, в описі, було сказано, що в глибині кряжу є зал, де стеля вкрита кристалами, і вони світяться навіть без джерела світла. Він хотів це побачити й не хотів поспішати туди з першими зустрічними.

Він сів за стіл у кутку таверни, замовив ігрового елю — система давала смак, не алкоголь, просто смак — і відкрив дошку пошуку напарників. Відфільтрував: рівень від сорокового, без мікрофона, без кланової належності. Список вийшов короткий. Він дивився на нікнейми, і нікнейми дивилися на нього, нічого не обіцяючи.

Зачинив дошку. Допив ель. Вирішив, що пройде перший рівень підземелля сам — розвідає і повернеться.

Вхід у підземелля знаходився за містом, між двома пагорбами, де трава росла рідко, а земля була твердою, наче обпалена. Артем йшов туди пішки — міг би телепортуватися, але не хотів. Ходьба в Аркадії мала свою якість, якої не було в реальності. Тут він не думав про роботу. Тут він просто йшов.

Перший ярус підземелля зустрів стандартним набором: тіні-вартові вздовж стін, пастки в підлозі, які він відчував на пів кроку раніше, ніж треба було їх відчути. Це давав його клас — розвідник бачив небезпеку трохи скоріше за інших. Він проходив між пастками спокійно, майже нудьгуючи, знешкоджував тіней точними ударами. Не поспішав.

На третьому коридорі щось пішло не так.

Він не побачив другу пастку під першою — рідкісна конструкція, вкладена, два шари. Підлога пішла вниз, і він провалився в яму, де на нього чекали четверо тіней одразу, а вихід було заблоковано магічним бар'єром.

Артем оцінив ситуацію швидко і без паніки. Він міг тягнути хвилин п'ять — потім його зімнуть, і він воскресне на заставі з відкатом досвіду. Не трагедія. Але неприємно.

Він почав битися — два на один це ще нормально, четверо — це вже математика не на його користь. Здоров'я пішло вниз. Він відступив до стіни, шукав кут, де менше небезпеки.

І тут зверху прилетіло.

Не ворог — стріла з мотузкою, вбита в стіну ями рівно на рівні його голови. Хтось стояв нагорі й дивився вниз. Силует — темний плащ, капюшон, у руці лук. Розміри аватара вказували на ельфа.

— Хапайся, — сказав голос. Жіночий. Коротко, без зайвого.

Артем вхопився. Тіні рвонули до нього — вона стріляла швидко, одна за одною, не схибила жодного разу. Він ліз нагору, поки вона тримала їх на відстані. Вибрався.

Вони стояли один навпроти одного на краю ями. Тіні внизу метушилися, але вибратися без магії не могли.

— Дякую, — сказав він.

— Подвійна пастка, — сказала вона. — Бачила, як ти йшов. Думала попередити, але ти швидко рухався.

— Могла б і крикнути.

— Могла. — Вона не вибачалася. — Наступного разу крикну.

Вона розвернулася і пішла далі коридором — не питаючи, чи він іде за нею, просто пішла. Артем подивився їй услід секунду. Потім пішов за нею. Не тому, що вона запросила. Просто тому, що вона знала, де подвійні пастки.

Нік над аватаром світився срібним: Lunala.

Вони пройшли ще два коридори мовчки. Вона рухалася інакше, ніж він — не як розвідник, не обережно, а якось інтуїтивно. Ніби не шукала пасток, а просто знала, де їх немає. Кілька разів зупинялася перш ніж він встигав зрозуміти чому — і щоразу мала рацію.

— Ти тут раніше була? — спитав він нарешті.

— Ні. — Звідки тоді знаєш?

Вона трохи помовчала перед відповіддю — не вагаючись, просто збираючи думку.

— Система любить повторюватися. Якщо пастка спрацювала тут — наступна буде або одразу після, або через рівно такий самий проміжок. Вони вважають, що гравці не помічають. — Маленька пауза. — Більшість не помічає.

— А ти помічаєш.

— Це моя робота. — Вона сказала це і одразу ніби відрізала — не тему, а щось своє.

Пішла далі.

Артем подумав, що питати про роботу в грі — це дещо дивно, і не питав.

Залу з кристалами вони знайшли на шостому рівні. Вона виглядала точно так, як в описі квесту — стеля вся вкрита ними від краю до краю, і вони справді світилися без жодного видимого джерела. Холодне синє сяйво лягало рівно на підлогу, робило тіні м'якими й неточними. В кімнаті не було ворогів — просто зала, просто кристали, просто світло.