Розділ 1. Чистильник

Будильник не дзвонив. Він ніколи не дзвонив — Артем прокидався за тридцять секунд до сигналу, ніби щось всередині відмовлялося визнавати, що спить. Шість сорок дев'ять. Стеля була та сама, що й учора — бетонна, з тонкою тріщиною в кутку, яку він давно збирався заклеїти. Надто давно…

Він лежав нерухомо ще хвилину. За вікном Київ уже гудів — не так, як гудів колись, не бензином і клаксонами, а рівним електричним гулом магістралей і дронів-кур’єрів, що снували між будинками, як бджоли між квітами. Сьомий поверх давав гарний вид на проспект — живі фасади сусідніх веж уже прокинулися, міняли рекламні картинки, пульсували новинними стрічками по всій висоті скла. Nexus Systems. Coca-Vita. Новий сезон Аркадії — старт двадцять першого. Артем дивився на це щоранку і щоранку не бачив.

Він встав.

Кухня була маленька і чиста — не тому, що він любив чистоту, а тому, що майже нічим не користувався. Кавоварка, одна чашка, одна тарілка. Поки кава варилася, він підійшов до вікна і притулив палець до скла. Воно відреагувало — тонка плівка розумного покриття вивела температуру надворі, індекс повітря, завантаженість метро. Плюс вісімнадцять, повітря прийнятне, метро як завжди. Він забрав палець.

Чіп за вухом тихо грівся — значить, надійшла пошта. Артем не відкривав її одразу. Це була маленька принципова дурість, якої він дотримувався роками — спочатку кава, потім система. Не навпаки. Він не міг пояснити, чому це важливо, але відчував: якщо порушить — щось зміниться. Не на краще.

Нейроінтерфейс йому поставили у двадцять два — стандартна процедура, більшість однокурсників зробили це ще в сімнадцять, щойно з'явилася можливість. Артем зволікав. Не з принципу, просто не поспішав. Зрештою встановив — без цього не брали на нормальну роботу, та й Аркадія в базовому режимі через планшет — це не те саме. Зовсім не те саме.

Він допив каву, стоячи біля вікна. Внизу жінка в сірому плащі чекала на автобус і дивилася кудись поверх будинків — очі трохи скляні, губи ледь ворушилися. В грі. Або на нараді. Або просто слухала музику через прямий канал. Звідси не розбереш. Зараз це звично — бачити людину, яка стоїть на місці й дивиться в нікуди. П'ятнадцять років тому це лякало б. Тепер це просто означає, що людина зайнята.

Артем сполоснув чашку, вдягнув куртку і вийшов.

Офіс Nexus Systems займав сімнадцять поверхів у вежі на Подолі. Артем працював на дванадцятому — відділ системної гігієни, неофіційна назва «чистильники». Офіційна назва була довша і нудніша: відділ моніторингу та оптимізації системних даних. Суть одна — вони прибирали сміття.

Будь-яка система генерує відходи. Журнали помилок, кеш застарілих сесій, фрагменти перерваних з'єднань, дублікати записів, службові мітки, які виконали функцію і більше не потрібні. В звичайній системі це гігабайти на день. В системі Nexus — з мільйонами активних нейроінтерфейсів і безперервним потоком даних з Аркадії — це терабайти щогодини. Хтось мав це прибирати.

Артем прибирав це вже чотири роки.

Він зайшов у відділ о восьмій рівно, кивнув Максиму, який вже сидів на своєму місці з тим виглядом людини, що встала о шостій та встигла позайматися спортом, і позаздрив мовчки. Його стіл був у кутку біля вікна — він вибрав його першого дня і з того часу не міняв. Вид на Дніпро. Не весь, кут будівлі зрізав панораму, але смужка води між дахами все одно була. Він цінував це більше, ніж міг пояснити.

Сів. Розгорнув інтерфейс.

Робоче середовище завантажилося звично — не через екран, а через чіп. Артем давно вже не міг чітко сказати, де закінчувалося його власне сприйняття і починалася система. Це нормально, так кажуть. Мозок адаптується, починає вважати інтерфейс частиною себе. Як колись люди переставали «тримати» телефон і він ставав продовженням руки. Тепер система ставала продовженням думки.

Черга на сьогодні: сімнадцять пакетів. Середній об'єм. Він відкрив перший.

Робота чистильника монотонна, але вимагає уваги — це не автоматика. Алгоритми вже відсортували й позначили дані, але остаточне рішення за людиною. Система помиляється. Іноді позначає для видалення те, що насправді потрібне — фрагмент логу, який здається сміттям, але є частиною ланцюжка. Видалиш — і десь у системі з'явиться дірка. Маленька, непомітна, але вона є.

Артем умів їх бачити. Це був його єдиний особливий талант, і він знав про нього без зайвої скромності.

Перший пакет — логи з ігрових серверів, нічна сесія. Мільйони рядків. Він не читав кожен — сканував патерни, шукав аномалії в тому, що алгоритм уже відфільтрував. Все чисто. Підтвердив видалення.

Другий — технічні звіти з нейроінтерфейсів, плановий збір метрик. Температура чіпів, швидкість з'єднання, стабільність сигналу. Звичайні цифри в звичайних межах. Підтвердив.

Третій. Четвертий. П'ятий.

О десятій Максим приніс каву — він робив це щодня, варив на весь відділ, і Артем щоразу відчував щось схоже на вдячність, але не казав цього вголос.

— Сьогодні багато? — спитав Максим, ставлячи чашку. — Середньо. — У мене двадцять два пакети. — Максим сказав це без скарги, просто як факт. — Вони збільшили нічні сесії в Аркадії. Новий контент, народ сидить до ранку. — Знаю. — Артем підняв чашку. — Дякую.

Максим пішов. Артем повернувся до шостого пакету.

Аркадія запустилася сім років тому і за цей час змінила все. Не різко, не революційно — поступово, як змінюється береговий рельєф під водою. Спочатку це була просто гра. Дуже гарна, дуже реалістична гра з нейроінтерфейсом — ти не дивився на екран, ти був там. Відчував вітер, запах трави, вагу меча в руці. Перший місяць після запуску сервери лягали щодня — люди заходили й не могли вийти не тому, що не могли фізично, а тому, що не хотіли.

Потім Nexus Systems випустила базову підписку. Доступно. Масово.

Тепер в Аркадії було зареєстровано більше користувачів, ніж населення у половині країн світу. Люди проводили там від двох до восьми годин на добу. Дехто — більше. Система автоматично обмежувала сесії — піклувалася про здоров'я, мигала попередженням, пропонувала перерву. Більшість натискали «продовжити» і залишалися ще на годину.