Розділ 3. Нове захоплення

Ранок зустрів Ніка щільним холодним дощем за вікном, та сьогодні його, мабуть, не зупинив би навіть ураган. Йому конче необхідно було дізнатися більше про того хлопця, чиє ім’я, на жаль, він так і не запитав учора, коли той допоміг йому не втратити свідомість через чергову панічну атаку.

Натягнувши перші-ліпші джинси та смугастий светр, які вивалилися із шафи, щойно він її відкрив, хлопець побіг до ванної кімнати чистити зуби та приводити до ладу пом’яте від подушки обличчя.

— Синку? — гукнула його мама з кухні, почувши шурхіт у коридорі.

— Так, мам, це я.

— Ти чого так рано? Хіба вам не на третю пару сьогодні?

Юнак застиг, дивлячись на дурнувату посмішку у дзеркалі, та ляснув себе по щоці, щоб не будувати повітряних замків навколо людини, з якою ще навіть не познайомився.

— Так, та я хочу сходити на деякі… додаткові лекції з академічного малюнка, якщо ти не мала на мене планів. — Він прислухався до тиші, яка раптом запала у квартирі. — Ма-ам?

— Так, авжеж, я не проти. Просто здивувалася, що тебе раптом зацікавило навчання.

— Нічого такого, я просто відстаю від інших.

— А, ну тоді все зрозуміло. Бо я вже подумала, що у тебе з’явилася дівчина.

Кроки хлопця відлунали в коридорі, й він забіг на кухню, хапаючи перший панкейк, який його мати тільки-но зняла з пательні.

— Ні, мамо, ти ж знаєш, я не люблю бути в компанії людей. І мене не цікавлять стосунки. — Він підморгнув матері — жінці років сорока у фартусі та із зібраним у пучок волоссям.

— Бешкетник! — ображено промовила вона, вдаривши його по руці.

— Але перший найсмачніший! Усе, я побіг!

Місіс Річардс хвилювалася за сина не менше, ніж його найближчі друзі, та знала про нього значно, значно менше за них. Його потайливість та відчуженість від світу завжди лякали її, бо ще змалечку Нік не йшов на контакт. Ні в садочку, ні в школі. І лише зараз, коли він вступив до інституту, материнське серце трохи відлягло. Син усе частіше почав приводити друзів у гості та іноді навіть відпрошувався на ночівлю до Тома.

Тож її думки усе рідше були зайняті переживанням про те, як почувається Нік.

Хлопець тим часом повернувся до своєї святині за рюкзаком та тубусом із малюнками, які мав віддати містеру Гаррісону на занятті з живопису.

Усе в його кімнаті лякало родину: чорні фіранки, плакати з божевільними гуртами, які бабуся називала «сатанічними», свічки у вигляді черепів та купи незакінчених готичних малюнків. Через це його простір залишався лише його простором, а сім’я воліла проводити з ним час у вітальні або на кухні за спільною трапезою.

— Не забудь парасольку, біда моя! — наостанок вигукнула місіс Річардс, коли син поспіхом затягував шнурівку на своїх високих потертих Steels.

— Так, мамо, я знаю.

Хлопець грюкнув дверима, швидко спустився сходами й вийшов на мокру вулицю, одразу здригнувшись від холоду.

Уздовж тротуару тягнувся ряд старих цегляних будинків із високими ґанками, темними металевими огорожами та вузькими деревами, з яких дощ збивав пожовкле листя. Біля бордюру щільно стояли припарковані машини, а на розі вже світилася вивіска маленького deli.

Далі — пральня самообслуговування, ще кілька крамниць із відцвілими навісами й сходи вниз до метро, а з вентиляційних решіток біля входу здіймалася густа тепла пара, змішуючись із холодним повітрям.

— Що ж, Ніку, здається, ти обрав не найкращий день для розвідки, — промовив сам до себе юнак та попрямував до Bedford–Nostrand Avenues.

Думки час від часу поверталися до гарних моментів із Алексом, та більше не було тягнучого, противного відчуття, ніби світ розбився на маленькі скляні шматочки, яке переслідувало його протягом усіх цих стосунків.

Можливо, це був самообман, можливо, він просто вигадав собі нове захоплення, але чомусь м’якість того хлопця підкупила його й не давала спокою ще з ночі.

Він згадував обличчя незнайомця, зелені очі та його неординарну зачіску, яка, на секундочку, була навіть більш неформальною за його власну. Та й те, що він, найімовірніше, був фотографом, навіть якщо аматором, лише ще більше підігрівало зацікавлення розбитого серця.

Авжеж, він гадки не мав, на якому курсі навчався фотограф, скільки йому років і з чого взагалі почати, коли прийде до університету на чотири години раніше. Та це все одно було значно цікавіше, ніж нудьгувати у своїй кімнаті та розглядати MySpace-профілі гладенько виголених накачаних чоловіків.

Дощ заливав сходи попереду, люди швидко забігали всередину, наче боялися, що краплі не лише намочать їхній одяг, а й розмиють їх особистість. Та було в цьому щось заспокійливе й по-справжньому осіннє. Щось, що однозначно пасувало Ніковій натурі.

Брюнет підійшов до турнікетів, провів MetroCard через зчитувач і попрямував до сходів, які вели на рівень нижче. Якби це був Лондон, можна було б подумати, що десь поруч схований прохід на платформу дев’ять і три чверті з «Гаррі Поттера». Та це був Нью-Йорк, тому ніякої магії — лише гуркіт потягів, запах підземки й натовп людей, які поспішали у своїх справах.

Нік дістав телефон і подивився, чи не пропустив бодай якогось повідомлення від друзів, та екран залишився порожнім. І сьогодні це засмучувало юнака більше, ніж будь-коли. Не те щоб він по-справжньому любив жалість чи підтримку, але йому однозначно було самотньо у своїй шаленій ідеї дізнатися більше про нове захоплення.

— О, це що, мій сусід з першого поверху? — Гарет, звичайний на вигляд хлопець із хвилястим каштановим волоссям, якого Нік зазвичай ігнорував, поклав йому руку на плече.

— А, Гарете, ти чого тут? — брюнет обережно скинув руку сусіда, намагаючись не кривити обличчя, та глянув на неохайний вигляд свого супутника в метро.

— Мені пару поставили на десяту, довелося швиденько бігти. Ти ж знаєш, нам не можна пропускати, — із гордістю промовив він.

— Стривай, що? — здивувався Нік. — Ти де вчишся?