Розділ 2. Випадковість

— То він дійсно кинув тебе просто повідомленням у AIM?! — обурено репетувала Енн.

— Так. Там чорним по білому написано, що більше не може бути моїм хлопцем, щоб не витрачати ні мій, ні його час на те, що не матиме продовження.

— Ідіот! Та ти найкраще, що з ним сталося! 

— Підтримую, — подав голос Рік, відірвавшись від конспекту з історії мистецтв. — Він учинив максимально як мудак, чуваче.

— Та що вже про це говорити, — розчаровано пробурмотів Нік, закидуючи рюкзак на плече. — Я знав, що так буде. Сам винен, що не кинув його раніше.

— Добре, що ти це розумієш, друже, — кинув Том. — Але куди ти зібрався? 

— Піду куплю траурної коли в кафетерії й заразом провітрю голову. 

Нік спробував посміхнутися до друзів, але в середині вже накочували злість і розпач. Йому хотілося втекти від усіх і закритися у своїй темній кімнаті в Bed-Stuy. Та здоровий глузд зупиняв його, не дозволяючи знову впасти в темну яму нескінченного самокопання. Тому найкращим варіантом було просто піти випити содової й викурити чергову ментолову цигарку. 

Він стрімко попрямував до головного виходу й не помітив, як двері розчинилися прямо перед його носом. За мить Нік врізався в шось дуже тверде.

— Ауч! — вигукнув він, потираючи лоба.

— Блін, чуваче, ти взагалі не дивишся, куди йдеш? — приємний голос, судячи з усього, вибачатися не збирався й натомість продовжував проклинати брюнета всіма відомими словами.

Неформал підняв очі, намагаючись зрозуміти, що мало не збило його з ніг, та оторопів. Навпроти стояв той самий хлопець із друзями, на якого ще зранку показувала Енн, і тепер він дуже пильно розглядав фотоаппарат із великим об’єктивом у руках.

— Вибач, якщо моя голова могла пошкодити цю величезну штуку, — зло рявкнув Нікю. — Але чи не варто спочатку переконатися, що за дверима нікого немає, перш ніж відчиняти їх із ноги?

— То я й не…

— Мені байдуже, що ти, козел, — Нік роздратовано штовхнув незнайомця в шкіряній куртці з великими чорними тунелями у вухах і, не звертаючи уваги на його розгублене обличчя, вилетів із корпусу.

— Не звертайте уваги, його покинула дівчина! —  пролунав голос Тома позаду.

— Томе, ти що?! — обурилася руда. — Ти йолоп, а не друг!

Пройшовши пару метрів, хлопець усе-таки зупинився, закинув голову догори й  важко видихнув. Тремтячими руками він надягнув навушники та увімкнув улюблену Alone I Break від надзвичайно емоційного гурту KoЯn. Бо тільки це зараз мало сенс і витягувало його з болю, тільки це нагадувало про існування інших людей, іншого життя, чогось нового.

Гамір навкруги вщух, і музика нарешті розлилася венами. Він був готовий до цього. Був на межі того, щоб самому написати всі ті ж самі слова, але кохання — перше кохання, яке він відчував до того хлопця, — було реальним, сильним та… крихким. 

Серце ніяк не вгамовувалося, билося все швидше й швидше, а перед очима вже починало плисти, ніби він поволі втрачав зв’язок із реальністю.

— Тримай, — чиясь рука з пляшкою води повернула його до реальності.

— Га? — Нік струснув головою.

— Я не хотів на тебе гримати. Просто цей об’єктив коштує більше, ніж моє життя, і батьки вб’ють мене, якщо з ним щось станеться, — дивний хлопець із червоно-чорними пасмами нахилився ближче до обличчя блідого студента.

— А… — Нік налякано кліпнув і перевів погляд на незнайомця з камерою на шиї, який, як виявилося, був дуже привабливим. — Д-дякую тобі. 

Слова прозвучали невпевнено, та він одразу забув про все, що хвилювало його ще секунду тому.

І саме так почалася ця історія. Без солодких побачень чи нудотних зізнань. Без обіцянок і довгих притирань.

Просто — з однієї пляшки звичайної води.