Глава І. Тінь дому

«Краса — не обов’язок, покора — не призначення, свобода — не примха.»

                                      Червень, 1897 рік.

   Цей ранок відрізнявся від інших попередніх, та інших наступних. Така холодна атмосфера ранку трохи нагнітала, але були і свої плюси. Я стою на ґанку величного маєтку тітки Ольги, благо вона дуже приємно зустріла і я провела ці дні краще, аніж попередні. Вночі був невеликий дощ, тож прохолода відчувається все більше з кожною проведеною на вулиці секундою. Кожна деталь цього ранку, що повільно набирає свої кольори, пробуджує в мені протиріччя — сум і надію, радість і смуток. 

  Переді мною розгортається невеликий, але дуже доглянутий сад, де пильнується кожною кусточком вишуканість старовинного способу життя. А довга алея, обсаджена високими липами, ніби запрошує мене подумати про те, що минуло, і що ще має бути.

  Я ще довго простояла у тій самій позі, ніби прагла запам'ятати останній подих цього місця — тихе шелестіння листя, ніжний запах троянд, що, хоч і трохи згасли після пронизливої ночі, усе ще зберігає тепло. 

  Та все ж, моє серце відчуває невідворотний смуток, якого не слід приховувати: за кожною миттю, що втрачається, я розумію, що мене очікує повернення до суворої реальності, де незмінні правила вже давно вкоренилися в цей аристократичний світ. Не встигла я повністю зануритися у у свої думки, як з-за спини послався знайомий, материнського типу, але водночас лагідний голос:

— Ганню!

  Я різко обернулася, серце забилося частіше, і переді мною з'явилася тітка Ольга. Вона ступала повільно, але впевнено, немов знала, що кожен її крок має значення — крок, який прощається з теплим оточенням міста, а попереду уже лежить дорога до нового, хоча й знайомого життя. Тітка Ольга виглядала велично, немов сама королева Вікторія: у темно-синій сукні з делікатною мереживною вставкою, яку підкреслював тонкий золотий пояс, очі сяють сірим відтінком, її акуратно укладене волосся каштанове волосся, що гралося світлом ранкового сонця. Обличчя оздоблювала приємна, але стримана усмішка, що завжди дарувала мені відчуття захисту та домашнього тепла.

— Ганню, люба, — тітка підійшла до мене ближче, — кучер повідомив, що карета вже готова, тобі час їхати, — промовила вона заспокійливим тоном.

  Я кивнула, відчуваючи, як всередині поволі збираються думки. З кожною миттю я відчувала, як стає все важче залишати це місце — маєток, до якого я вже так прижилася, сад і навіть сам Катеринослав, величне місто, з його безкрайніми дорогами, що нагадували про нескінченність моїх мрій. Та обов'язок чекав не менш наполегливо, ніж моя тяга до волі. 

— Ганню, — тітка Ольга тепло взяла мою руку, — щасливої тобі поїздки, я буду за тобою сумувати, — м'яко мовила вона.

  Моє серце знову затремтіло, я обійняла тітоньку Ольгу. Я відчула неймовірну підтримку. Вона завжди була мені близькою людиною, незважаючи на те, що ми бачилися не так часто, як мені хотілося б. 

  Невдовзі під'їхала карета, витончена, але міцна, з легким скимтанням коней – символ того часу, коли швидкість вимірювався не метрами на секунду, а ритмом ударів копит об бруківку. Кучер, вбраний у охайну мундиp, звернувся до мене із теплим, але дещо офіційним вигуком, що запрошував мене зайняти місце всередині.

  Звідси, більша частина мене все ще залишалася в зелених садах маєтку. Я ще кілька разів озиралася, ніби хотіла назавжди закарбувати в пам’яті останній вигляд знайомих дерев, квітів і тих нескладних радостей, що впліталися у кожен куточок.

— Бувай, люба, — наостанок сказала мені тітка. 

— До побачення, тітонько Ольго! — у відповідь мовила я.

  Я стала, майже не відриваючи погляду від саду, і ніби розтоплена пара, зайшла до карети, яку чинно відчиняв лакей. У приміщенні карети було світло, яке за допомогою невеликих віконок розкривало краєвид за межами. Я сиділа поруч із великим, широким вікном, крізь яке поступово розкривалося усе нове обличчя світу.

  Карета стала мовчазним свідком моїх думок, і кожен пейзаж за вікном викликав нову хвилю роздумів. Ранкове світло ніжно застеляло степ, і я бачила, як високо піднялося сонце, розбиваючи сутінки. Розкішні маєтки, що з’являлися зліва і справа, мов чудово збережені картини минулої епохи, нагадували мені про те життя, яке мене оточувало, але яке так мало відповідало моїм бажанням.

  На узбіччі я часто бачила сільських дітей. Вони, босоногі і культурно незаможні, але такі живі, грали, сміялися серед безкрайніх полів. Спостерігаючи за ними, я відчувала гострий біль нерівності: як у світі може бути місце, де життя розквітає серед розкоші, а поряд – сумні обличчя, позбавлені шансів на краще майбутнє. Сум переплітався з бажанням змінити щось у цьому світі: я мріяла одного дня відвідати одне з цих сіл і допомогти дітям, дати їм можливість мріяти так, як мріяла я.

  У роздумах я згадувала лекції Озаркевича (заради якого я, до речі, і приїхала до Катеринославу, а заодно і завітала до тітки Ольги. Скажімо так, поєднати приємне з корисним), на яких мала змогу чути слова про нові методи лікування – науку, що могла врятувати стільки життів. Мій інтерес до медицини ріс із кожною годиною, і навіть ця подорож, хоч і принесла мені частину смутку, давала впевненість: моя мрія стати лікаркою не буде згашена звичаями того світу. Проте думка про повернення додому, у Полтаву, примушувала мене відчувати не тільки натхнення, а й страх перед домашнім тиском, перед засідками родини, де шлюби та обов’язки були визначені століттями традиції.

  Споглядаючи за мною, через велике скляне вікно карети, світ змінював свої обличчя. Я дивилася на розкішні маєтки, які неодмінно пам’яталися в історії родів, і відчувала, як зовнішня пишнота контрастує з простими селянськими хатами, де діти бігали босоніж по бруківці. Ліси, що вкривали околиці, мов величні охоронці давніх традицій, здавалися мені сповненими спогадів – кожне дерево мовчазно зберігало історії про минуле, про любов і втрати.