ІІІ розділ

Ерік ніколи не мав розвинену фантазію і творчою людиною себе не вважав. З дитинства, в армії, та й усе життя уникав малювання — воно завжди викликало ступор. Він дивився на чистий аркуш і бачив лише порожнечу. Не знав, куди поставити перший штрих, щоб вийшла картина.

Але іноді його свідомість гралася з нитками пам'яті — зачіпала їх із болючою точністю, сплітала страшенні картини, які Ерік хотів би не бачити. Та він не був художником і не мав влади над фарбами свого розуму.

Години в коридорі текли повільно — густим медом, який капав на мозок, змушуючи дратуватися дужче. Тут не було меблів, нічого, на чому можна зупинити погляд. Інтер'єр не давав жодної деталі, яка б відвернула від дверей.

Лампа блимнула — і на секунду Еріку здалося, що це не лампа, а сонце крізь щілину в стелі. Тепле. Огидне. Воно змусило заплющити очі, закрити обличчя долонями, видихнути — але нудота не відпускала. Разом зі спазмом у грудях, по спині пройшов холодний вітер, якого в приміщенні не могло бути.

На мить — дитячий крик. Десь над головою. Ерік мотнув головою, але дівчинка не замовкала.

— Ма-амо! — гучно пролунало в голові. Він оголив зуби, напружився.

Заплющені очі не рятували. Картинки попливли — знайомі, болючі. Зруйновані будинки. Пил, залізо, вогонь... Десь поруч заспокоювали жінку — вона впала на коліна просто в пил. Слова тонули в гулі — хтось кричав, хтось намагався допомогти пораненим.

— ...Не ризикуйте, надихаєтеся газу — і жертв стане більше.

Але Ерік не чув командира. Він підіймався сірими сходами, слухаючи тріск вогню десь нагорі. Форма тиснула дедалі сильніше. Крапля поту стекла по лобі, роз'їдала шкіру біля очей.

Двері.

Ерік тисне ручку. Вони піддаються — легко, немов їх ніхто й не замикав. Він робить крок. Усередині пахне пилом, залізом і ще чимось, від чого хочеться закрити обличчя руками, відкашляти все, що в легенях.

І ось вона – дівчинка років семи. Сидить під стіною, закривши голову руками. Плаче, кличе маму.

Останнє, що вимальовується в пам'яті: крок. Болючий... Фатальний.

Крик вирвався з грудей. Удар об стіну. Вдих, яккй поглинув крик страждання — і одразу темрява.

Еріка викинуло назад у коридор.

Він сидів на стільці, важко дихаючи. У вухах ще свербіло, потім з'явився тонкий писк. Марк дивився на нього і мовчав. Маркус, той, що кашляв, не підіймав очей.

Боляче. Гаряче. І пусто.

Маленька нитка пам'яті — разом із тими дверима — змінила все життя. Відкинула Еріка туди, куди він не думав потрапити.

– Що з вами? – тихо спитав Марк, навіть боячись звертатися до Еріка в такому стані. — Я пішов, — каже він глухо, важко підіймаючись з стільця. — Куди?

Але відповіді юнак не дочекався, тож залишалося дивитися на широку спину Гройсмана, який важко кульгав по коридору. І тут Марк наважився:

— Ви ж стільки чекали. Пів дня... А тепер ідете?

Ерік завмирає. Не повертається.

— І там, за дверима, — продовжує Марк, — там ніхто за вас не зробить те, що треба. Тільки ви.

— Ти багато говориш, поете, — бурчить він, але в голосі вже немає злості.

— Це моя робота, – він усміхається несміливо, але щиро.

Усміхнені очі поета швидко йдуть донизу, коли він починає відкривати портфель і щось шукати. Стоячи, вочевидь, не зовсім зручно. Марк підходить до порожнього стільця і сідає, ставлячи портфель на коліна. Пальці нетерпляче смикають блискавку, але вона заїдає — раз, другий. Він смикає сильніше, і портфель нарешті відкривається, ледь не випадаючи з рук. Усередині безлад: зім'яті папери, старі квитанції, якісь блокноти, огризок олівця. Марк копирсається в цьому хаосі, спершу повільно, потім усе швидше, шепочучи під ніс:

— Та де ж... Та де ж воно...

Ерік спостерігає краєм ока, не повертаючи голови. Його обличчя не виражає нічого, але в погляді видно цікавість. Маркус усе ще дивиться в підлогу, але тепер його пальці, тонкі й жовті, ледь помітно стискають край пальта.

Нарешті Марк витягає теку. Вона трохи пом'ята, але на ній — великий курсивний напис «ВІРШІ», виведений старанно, з натиском.

— Мені потрібна ваша думка, — каже Марк і підіймає очі на чоловіків у черзі.

— Я в цьому не розуміюся, поете. — Ерік дивиться на Марка  вперше за довгий час не крізь нього, а прямо. — Але читай, якщо хочеш.

— Я колись теж писав, – говорить тихо Маркус, киваючи повільно. Він дивиться кудись у стіну, неначе, крізь час. Його тонкі, бліді губи ледь ворушаться.

— Давно. До того, як... – раптом махає рукою: слабко, втомлено. — Читай. Ми послухаємо. Нема куди спішити.

Марк дивиться на нього, але потім переводить погляд на Еріка. Потім — на теку в своїх руках. Він відкриває її, і папір шелестить у тиші, оголяючи десятки сторінок з гарним почерком, але де-не-де незрозумілими словами через швидке письмо.