ІІ розділ

Після роздумів уголос, які хлопець промовив абсолютно серйозно, у коридорі повисла тиша. Лишень на секунду.

Після цього з боку Еріка почулися спроби засміятися — більше схожі на сипіння киплячого чайника. Він засміявся і хльоснув широкою грубою долонею по стільцю. Цей сміх не мав жодної ноти щирості — лише глузування.

Рука юнака повільно опустилася вниз. Він повернув голову до чоловіків у черзі, важко зітхнув, розвернувся всім тілом і знову став біля стіни навпроти стільців.

– Юначе, – почав Ерік, але зупинився, щоб прочистити горло. – Ви ким працюєте?

Хлопець у костюмі здивувався, але не розгубився і відповів гордовито — було видно, що він пишається своєю професією:

– Я — Марк Коваль! Поет. Публікуюся у газеті «Вентуро», проводжу літературні вечори.

– То й видно, – сказав Ерік і відкинувся на слабку спинку стільця. – Марку, занадто багато фантазувати – шкідливо для здоров'я.

– Протестую, – раптом озвався хрипкий голос, за яким одразу ж пролунала низка кашлю в тканину. – Нехай фантазує. Це краще, ніж бачити, що коїться всюди.

Ерік замовк, стиснувши щелепу, і повернувся до чоловіка. Той усе ще дивився кудись униз — аж поки не підняв очі у відповідь. Його тонкі, бліді, пересохлі від кашлю губи вигнулися у прикру посмішку — вона не торкалася очей. Таких самих блідих, світло-сірих. Очей, які багато чого бачили. Багато чого пережили.

Ерік не відповів. Він відвернувся до дверей і застиг, стиснувши щелепу так, що на скронях виступили жовна. Марк переводив погляд з одного на іншого, не розуміючи, що сталося. Тиша знову заповнила коридор — тепер вона була іншою. Важчою.

...Нехай фантазує. Це краще, ніж бачити, що коїться всюди...