РОЗДІЛ 20 ВБИВЧЕ ПОЄДНАННЯ

Наші герої попрямували до офісу керуючої ТОВ «Привоз». Вони йшли спокійно, без поспіху. Справи могли бути заплутаними, але нитку вони вже тримали в руках. Клубок почав розмотуватися.

Експертиза підтвердила: у зразках «карпатських зборів» містилися комбінації психоактивних речовин природного походження. Окремо — цілком легальні трави. Жодних синтетичних домішок. Жодних заборонених формул. Усе чисто.

Але разом — ефект накладався.

Тонізуючі компоненти підсилювали стимуляцію. Заспокійливі — згладжували тривожність після піку. Легкі адаптогени — стабілізували серцевий ритм. У підсумку організм отримував контрольований дофаміновий каскад. Не гірший за елітні заборонені речовини, але формально — це просто чай.

Юридично — корисний продукт.
Фізично — повільна залежність через надмірне споживання.

Смак — приємний. Доступ — простий.
Пішов на Привоз, розрахувався карткою чи готівкою — і отримав чергову «дозу» потрібного стану.

Навряд чи Ольга — вершина ланцюга. Але це був вузол. А вузли треба розв’язувати.

Кабінет виявився не «ринковим», а радше корпоративним. Великі монітори на стінах транслювали курси валют, графіки поставок, логістичні карти. «Привоз» давно перестав бути просто базаром — це був логістичний хаб із міжнародними поставками морем та авіацією, із розподілом по Україні залізницею й автотранспортом.

На столі — потужний комп’ютер, не офісна модель. Освітлення — тепле, продумане. Дві пальми, мандаринове деревце, тропічна ліана — усе плодоносило. Інтер’єр більше нагадував резиденцію високопосадовця, ніж кабінет керуючої ринку.

Ольга Володимирівна була одягнена у вишукану сукню та надзвичайно популярного в Україні та Європі бренду UKR SPIRIT від полтавської дизайнерки на ім!я  Соломія, вони із Петренком однофамільці. Преміальна лінійка. Орієнтовна вартість — близько восьмисот тисяч. Навіть із просіданням курсу, тепер уже не три долари за гривню а два шістдесят — всеодно недешеве задоволення.

На екрані її смартфона — фото з чоловіком.
Контроль. Статус. Стабільність.

— Доброго дня, Ольга Володимирівна. Хотіли б почати торгувати. Нас направили до вас, — почав Данило, оглядаючи приміщення.

Вона кивнула.

— Уважно слухаю.

Її голос був дивним поєднанням турботливості й адміністративної жорсткості. Вона керувала поставками на тисячі тонн, але водночас особисто спілкувалася з кожним новим продавцем. Чи то для контролю, чи для розваги.

— Ми в торгівлі ще від прадіда, — продовжив Данило вже з виразним чернігівським акцентом. — Баба паренуху варила, дід у махотках продавав. Правда, поки довозив — товмачі виходили, хе-хе. Ми, звісно, бульбу варити не будемо. Хотіли б чаї та каву,— і оце щоб хтось сказав що цей одеський аферист ще годину назад говорив ніби вуйко з полонини, та в житті не повірили б ,таке враження що Данило далі села під Черніговом толком за життя ніде і не був , такий він уже простий та милий зі своїм акцентом та історіями

Ольга посміхнулася. Слова були для неї такими рідними.Згадала як на літо їздила до бабусі в село під Черніговом,а там і товмачі і сирники, й походи на ставок...такі теплі спогади зумів нівіяти цей приєиний молодик.

— Розумію. В мене дідо на базарі мед у слойках продавав. Ну що ж, чаї так чаї. Який сегмент? Вагові чи фасовані? Дешеві чи преміум? Онлайн плануєте? Які об’єми?

Петренко в цей час намагався обережно проникнути в її підсвідомість.

І вперше за довгий час — натрапив на блок.

Наче щільна стіна. Не агресивна. Просто глуха.

Варіант, що вона ментально сильніша, йому не подобався. Але щось заважало. У вазі позаду стояла композиція сухоцвітів — аромат сушеного зілля був приємний, але концентрований. Він збивав фокус.

Погляд Ольги теж був контрольований.
Без зайвих емоцій. Без відкритих вікон.

Можливо, це була вироблена роками навичка. На такій посаді слабкі й наївні довго не живуть. Тут або ти контролюєш процеси — або тебе з’їдають.

Данило спробував легке ментальне натискання.

І отримав спротив.

Не агресивний. Не панічний.
Спротив людини, яка усвідомлює, що на неї тиснуть.

Вона продовжувала посміхатися. Ставила уточнювальні питання. Виглядала максимально відкритою.

А в оперативників почала боліти голова.

Імпульси, які вони посилали, ніби відбивалися й поверталися назад.

Петренко повільно перевів погляд на Данила. Той ледь помітно кивнув.

Це був не звичайний «горішок».

І якщо Ольга не вершина ланцюга — то точно людина, яка знала, що робить.

Гра ставала цікавішою.