Розділ 18 СПЛАТА ЗА БОРГИ

Поки майор Левицький методично розпитував продавця про «древні збори прабабусі» й різницю між чебрецем для маринаду та чебрецем для просвітлення свідомості, Петренко стояв збоку, намагаючись акуратно прослизнути в підсвідомість торговця.

Данило підбирав формулювання майже ювелірно — м’які тригери, правильні інтонації, потрібні асоціації. Усе, щоб Петренкові було легше зачепитися за потрібні нейронні зв’язки. Продавець уже розслабився, згадав дитинство в горах, запах сіна, прабабусю з мідним чайником…

Але чоловік у капюшоні був важливіший.

До чаю можна повернутися.
До втікача — не факт.

Чоловік намагався розчинитися в натовпі. Рухався швидко, але без паніки — досвідчено. Проте роками Петренко полював на людей, які вміли зникати. І втекти від нього було надто складно.

Капюшон звернув у павільйон із морепродуктами.
Запах риби, лід, мокра плитка.
Петренко — за ним.

Різкий поворот — інший вихід.
Чоловік вискочив до кіосків із тютюном. Оминув один, різко зайшов у другий, перестрибнув через прилавок.

— Е, ти шо твориш?! — продавець уже хапався за биту.
Тривожна кнопка натиснута. Служба безпеки на підході.

Але втікач навіть не глянув на касу. Просто промайнув через службовий вихід.

У цей момент Петренкові схвалили доступ до міських камер у режимі реального часу. Він витягнув свій девайс.
Тепер увесь Привоз лежав на його долоні — коридори, павільйони, виходи, зупинки.

Левицький тим часом продовжував мило всміхатися продавцеві:

— А є щось таке, щоб після важкого дня і душа відпочила, і сусід не дратував?

Очима ж він уже відзначав наступні прилавки з карпатськими зборами.

Чоловік у капюшоні вийшов із базару. Швидкий крок — до зупинки.
Ще мить — і застрибне в маршрутку. Ще мить і « допобачення телебачення»

Але склалося не так як гадалося.

На зупинці вже сидів Петренко.

Спокійний. Розслаблений. Наче просто чекає транспорт.

Коли чоловік підійшов ближче, в його голові раптом пролунало:

— Ну привіт, Васічка.

Маніакальна насмішка. Саме так це сприйняв він.

Насправді ж Петренко просто сів поруч а Петрик спокійно закурив. Якась жіночка поряд поцікавилася котра година.

— Тринадцята сорок сім, — максимально чемно відповів Петренко, не відводячи внутрішнього фокусу від Васі.

У свідомості Васі ж розгортався інший сценарій.

— Де бабки, Вася? — гримів голос.

Перед очима — картина: він тремтить, Петренко нависає над ним. Різкий удар у грудну клітку. Нестерпний біль. Йому здається, що він падає на коліна, харкає кров’ю.

У реальності він просто злегка кашлянув.

Петренко простягнув йому смартфон. На екрані — номер рахунку.

Без жодного слова Василь дістав свій телефон. Пальці тремтіли. Цифри вводилися швидко, майже автоматично.

За секунду Петренкові прийшло сповіщення: потрібна сума зарахована.

— Наступного разу не затримуй оплату, — рівно мовив він.

Підвівся й пішов.

Василь залишився сидіти. Курив одну сигарету за іншою. Намагався зрозуміти, в який момент його впіймали. Він же так майстерно тікав. Петляв. Міняв напрямки.

І не міг усвідомити головного: його наздогнали ще тоді, коли він тільки подумав утекти.