РОЗДІЛ 17 ГУЦУЛ НА ПРИВОЗІ

Авто зупинилося біля центрального входу на Привоз. За кілька секунд поруч м’яко пригальмувало ще одне таксі. Із нього вийшов Петренко.

— Щось вловив? — коротко запитав Данило.

Петренко лише знизав плечима.

— Струс занадто сильний. Свідомість як перемішаний бетон. Ні відбитка, ні напрямку імпульсу. Хтось працює чисто.

Данило хмикнув. Вони рушили всередину, повз ряди з рибою, зеленню, криками продавців і запахами, що могли б збити з ніг менш підготовленого оперативника. Їх цікавили ряди з чаями, кавою та спеціями — особливо карпатські збори.

— Мені здається, — тихо мовив Данило, — що хтось грається у світове зло. Розставляє декорації. Ми кожного разу саме там, де він хоче.

Петренко кивнув.

— Я теж думав про це. А якщо ми щось пропустили у 2012-му? Якусь дрібницю? Якщо це партія в шахмати — треба дивитися уважніше.

Він на секунду всміхнувся.

— І взагалі, мені імпонує роль Шерлока.

— Стоп, — Данило навіть зупинився. — Це я Шерлок. Ти, так уже й бути, Ватсон.

— Та ти серйозно? — обурився Петренко. — Я організував половину операції, поки ти катався в таксі з лимонадом і медитував на даху!

— Така доля головного героя, — спокійно відповів Данило. — У серіалі він поводиться саме так. Книгу не читав, не знаю як там, але по серіалу — я Шерлок.

Петренко зітхнув так, ніби щойно підписав контракт на роль другого плану. Весела суперечка стихла, коли вони підійшли до прилавку з карпатськими чаями.

Різноманіття було вражаючим: ягоди, трави, гілочки, коріння — на вагу й у пакованнях. Від прилавку тягнуло гірським повітрям настільки переконливо, що здавалося — десь поруч має бути смерека. Можливо у цього продавця більше величі Карпат ніж у самих Карпат.

Продавець говорив із виразним гуцульським акцентом.

Данило миттєво підлаштувався, здавалося що він от щойно прибув з Ужгорода і вперше в Одесі, аж ніяк не корінний житель.

— Йо, вуйку, а що то ся за чай із парадичкою? Я так но сам гуцул, але таке бачу лиш тутка і вперше.

Продавець ожив.

— Ноо, пане, то древній збір, прабабуся передала рецепт. Парадичка з чеберцем. Ся суль даєш — буде маринад на шашлик. А зугару сипанеш — фест файний чай.

— Ох, дядьку, ся здає мені нині, сам Бог нарік тебе торгувати, — Данило усміхнувся щиро. — А є щось розслабляюче? Чи навпаки — таке, що бадьорить, веселить? Може, цікаве щось маєш?

Його тон залишався легким, але питання — точним. Він навмисне почав із діалекту, щоб знизити настороженість. Похвалив — щоб приспати пильність. Тепер — акуратно підводив до суті. Чи продаються тут «особливі» чаї. Ті, що можуть не просто розслабити, а змінити стан свідомості.

Якщо вдасться витягнути хоч натяк — далі буде Ольга. Контакти. Постачальники. І, можливо, слід до «Кучерявого».

Саме в цей момент Петренко, що стояв трохи збоку, завмер.

У натовпі він помітив чоловіка. Знайоме обличчя. Надто знайоме. Профіль, лінія щелепи, манера тримати плечі.

Чоловік теж це помітив.

Капюшон різко опустився на голову. Крок пришвидшився.

— Данило, — тихо кинув Петренко, вже відходячи. — Я на хвилину.

І рушив у натовп.

Чоловік петляв між рядами, оминаючи ящики з мандаринами й мішки зі спеціями. Петренко прискорився. Люди обурено бурмотіли, хтось ледь не впустив кавун.

Натовп почав стискатися.

І якщо це був той, про кого подумав Петренко, — гра виходила на новий рівень.