РОЗДІЛ 15 ЗАЧІПКА

Петренко говорив із продавчинею так, ніби збирався відкривати кулінарний блог.
— Ви навіть не уявляєте, пані, який у вас чудовий товар, — усміхався він, обережно зважуючи помідори. — це ж, антиоксиданти, серце вам подякує. От якби всі так харчувалися — менше б у мене було роботи.

Продавчиня розквітла. Ще трохи — і сама б купила у себе кілограмів три.
Поки він нахвалював товар, голос його ставав м’якшим, ритм — повільнішим. Свідомість жінки слухала компліменти, підсвідомість — відкривала двері. І не дарма.

Виявилося, вона бачила тих чоловіків не з вікна. Вийшла на перекур. Чула фрагменти розмови.
— …по завершенню справи — на Привоз…
— …з Ольгою треба порішати…
— …питання серйозні, не телефоном…
Образи в її пам’яті були чіткіші, ніж вона думала: один із них жартував про чай, інший нервово крутив запальничку.

Саме в цей момент на девайс Петренка прийшло коротке повідомлення від Данила.
Капітан кліпнув, ніби дуже здивувався, хоча чув гамір і раніше.
— Йой, а що там таке відбувається? — здивовано промовив він, залишив гроші й вибіг на вулицю.
Продавчиня, заінтригована приємним молодим чоловіком, вийшла слідом. Але Петренко вже розчинився в натовпі — ніби його й не було.

Через хвилину місто змінило тон. Поліцейські патрулі раптово стали уважнішими. Ніхто не знав точно, що шукає. Але інстинкт працював: щось іще мало статися. Принаймні саме такою була вказівка згори.

Данило тим часом піднявся на дах сусіднього хмарочоса, готовий до будь-якої версії. Він очікував побачити, що «Кучерявий» був у трансі й розіграв смерть. Або що хтось телепортувався сюди з тими ж технологіями що й «донецькі колектори» й штовхнув поліцейського.
Реальність виявилася простішою — і гіршою.

Поліцейський підійшов до краю даху сам. Нагрудні камери  співробітників чітко зафіксували: жодного поштовху. Жодної боротьби. Крок. Пауза. Стрибок.

Слідчий, який раніше доповідав Левицькому, стояв блідий.
— Я ще вчора помітив, що з ним щось не так, — сказав він тихо. — Рухався повільно. Говорив односкладно. Наче… під гіпнозом. Але я списав усе на перевтому.
Тому доки мої люди не пройдуть медичного огляду й у мене не буде засвідчення що всі в нормі ніхто не підійде до краю даху.

«Кучерявий» лежав там, де й раніше. Без ознак «воскресіння». Без містики. Лише тіло і фарба навколо.

Левицькому імпонувала така поведінка капітана,  тому він міцно стиснув його руку й подякував за службу. Після чого трішки поговорив із кожним співробітником , намагаючись виявити дію гіпнозу на комусь, та нічого не знайшов,всі були із чистим розумом хоч і з власними думками, та це цілком нормально.

За кілька хвилин Данило й Петренко отримали звіт. Єдина
«Ольга з Привозу» з якою можна «обкашляти питання та порішати» — керуюча ТОВ «Привоз». Через неї вирішуються питання складів, поставок, торгових точок. Родом із Чернігова. Чотири роки в Одесі. Заміжня за місцевим олігархом — власником найбільшої компанії з постачання свіжої риби в Україні та Європі.
У файлі було все: кличка кота, пароль від смартфона, резервна пошта, улюблений ресторан.

Петренко написав у секретному захищеному чаті.
— Двадцять хвилин. І навіть пароль. Гарна робота хлопці. — і смайлик у сонцезахисних окулярах із кубинською сигарою що віддає честь. — а про чайок нам Олю треба розпитати, чи не Карпатський він, це вже прямо дуже цікаво, можливо всі персонажі актори одного театру, — таким було наступне повідомлення капітана,тим часом від Левицького слідом прилетіло таке сповіщення
— Слабенько працюєте, надіюся хоч таксі вже чекає під будинком.