РОЗДІЛ 13 ОКОМІР

Дах хмарочоса зустрів їх вітром і запахом свіжої фарби — ті самі зелені руни ще не встигли втратити свій кислотний відтінок. Місто внизу жило звичайним життям, ніби смерть — це просто статистика, яка не торкається тих, хто п’є ранкову каву.
Тіло лежало на спині. Лисий череп блищав у світлі прожекторів. На правій руці — старий шрам, чіткий, як підпис.

— Особа встановлена попередньо, — сухо доповідав капітан поліції, років двадцяти п’яти, —   Чоловік, приблизно 35 років. Лисий чоловік з…

— Кучерявий, — з легкою посмішкою перебив Левицький.

Слідчий на мить завис, — тупий прикол чи вони знають більше? Ну звісно, не дарма ж прийшли, зараз почнуть розмахувати посвідченнями й заберуть доволі цікаву справу, — подумав капітан, але кивнув.
— Так…. На записах із камер видно, як на дах піднімаються четверо. Спускаються — троє. Його обличчя зафіксоване чітко. Можна впевнено ідентифікувати.

— Решта? — коротко запитав Данило.

— У капюшонах. Переважно спортивні костюми. Облич не видно.

— Дивно, що не в мантіях, — спокійно додав Петренко, розглядаючи руни. — Під цей ритуал більше пасувало б.

Слідчий ледь помітно посміхнувся. Петренко йому явно імпонував більше — менше зверхності, більше живої іронії. Але субординацію він тримав.

— Є одна деталь, — продовжив капітан поліції вже серйозніше. — Зріст одного з чоловіків не сходиться. До підйому — один параметр. Після спуску — інший. На окомір, звісно. Але я майже впевнений: один із тих, хто спускався, має зріст, що чітко збігається із зростом лисого чоловіка.

— Кучерявого, — машинально поправив Левицький.

— Так. І стиль ходи. Плечі, кут нахилу корпусу. Дуже схоже на нього самого.

Кілька секунд усі мовчали, слухаючи вітер.

— Ви думаєте, інсценування? — спитав Петренко.

— Не виключаю, — відповів слідчий. — Можливо, руни — це просто декорація, щоб спрямувати нас у хибний бік. Я не впевнений. Але мені це не подобається.

У голосі прозвучала стримана гіркота. Він уже відчував, як справа вислизає з рук. Зараз посвідчення, формальні фрази — і «дякуємо, далі ми». Знову. Найцікавіше — завжди їм. А йому — дворові поножовщини й гопники в під’їздах.

Але посвідчення не з’явилися.

— Капітане, дякуємо за службу, — рівно сказав Левицький. — Гарна робота. Нам потрібні копії відео з камер. І ваш контакт.Будемо тримати зв’язок щодо цієї справи.

Слідчий кивнув, трохи здивований.
— Надішлю протягом години.

Петренко вже присів біля тіла, уважно оглядаючи руки, шию, положення пальців. Його обличчя стало холодним, професійним.
— Даниле, я тут затримаюсь.

— Добре, — відповів майор.

Він кинув останній погляд на руни, на шрам, на лисий череп — і спокійно рушив до ліфта. Через дорогу, в будинку навпроти, світилася вивіска кав’ярні.

Іноді найкраще місце для розслідування — це столик біля вікна з видом на місце злочину.