РОЗДІЛ 12 СЛОВ'ЯНСЬКІ РУНИ

Петренко працював мовчки й довго — так, як працюють із вибухівкою, де кожна зайва думка може стати фатальною. Він перебрав більшість спогадів Психа акуратно, шар за шаром, і чим глибше занурювався, тим менш смішною ставала вся ця клоунада з бензопилою.
— Він не пам’ятає, як тут опинився, — нарешті сказав капітан, не відводячи погляду. — Але має чітку установку: піти з квартири рівно за пів години до зборів. Без пояснень.

Без сумнівів.
Псих сидів навпроти й усміхався, ніби слухав прогноз погоди, який його взагалі не стосувався.

— А збори? — сухо уточнив Левицький, поправляючи книжку, під якою ховався датчик.
— Не знає. Не уявляє. Йому байдуже, — Петренко нарешті подивився на майора. — Він просто впевнений, що має піти. А потім повернутися за дві години. І ще цікавіше: через тиждень він з’їжджає звідси й забуває, що взагалі тут жив.
Левицький на мить завмер.
— Глибина?
— Рівень дитинства, — коротко відповів Петренко. — Там, де перший страх і перша брехня. Страшно навіть торкатися.

Псих і справді нічого не підозрював. Він не замислювався, звідки в квартирі наркотики, чому сюди ходять дивні люди і чому життя раптом стало таким… яскравим. Він просто жив своє найкраще життя в моменті, щиро вірячи, що так і має бути.
— Його готували, — підсумував Петренко. — Хотіли видати за серйозного гравця. А якщо щось піде не так — зробити з нього цапа-відбувайла.
— Зручний псих, — з іронією кинув Левицький. — Завжди винен.

Сповіщення прийшло раптово. Тонкий електронний сигнал, який у цій кімнаті прозвучав голосніше за бензопилу. Левицький глянув на девайс — і аж кашлянув.
— Одеська поліція. Дах хмарочоса. Чоловік, приблизно тридцять п’ять. Лисий. Шрам на правій руці.
Петренко повільно насупився.
— Кучерявий, — сказав він без питання.
— Судячи з опису, — так.

— Є деталі? — вже напружено спитав Петренко.
— Є, — Левицький ковтнув повітря. — Поруч із тілом… слов’янські руни. Зеленого кольору.
Кілька секунд вони мовчали. Навіть Псих притих, ніби відчув, що жарт закінчився.
— Це вже не просто підстава, — нарешті мовив Петренко. — Це ритуал. Або дуже поганий знак.

Працювали швидко. Петренко стер спогади про їхній візит так чисто, ніби його й не було: бандитам — установка піти в бар, святкувати «виконану роботу», Психові — відпочивати й ні про що не думати. Прослушка працювала, камери дивилися. Квартира лежала перед ними, як на долоні.
— Якщо тут щось почнеться — ми знатимемо першими, — кивнув Левицький.

Він уже стояв біля виходу, коли озирнувся.
— Поїхали на дах.
— Люблю, коли сюжет прискорюється, — хмикнув Петренко.
Двері зачинились тихо.