РОЗДІЛ 11 ГОСТИННІСТЬ СБУШНИКА

Левицький поводився так, ніби справді повернувся додому після важкого дня. Зітхнув, окинув квартиру поглядом і зморщив ніс.

— Це що що таке? — холодно поцікавився він у Психа й узяв ганчірку. — Скільки разів казав: спочатку прибираєш, потім сходиш з розуму.

Він почав складати речі з такою педантичністю, ніби за безлад могли зняти премію, а збоку здавалося, що пан майор — господар квартири або рієлтор. Псих, ще тримаючи бензопилу, винувато переминався з ноги на ногу.

— Я… я не встиг… думки шуміли… — бурмотів він. — Пробачте, я зараз допоможу.

Бандити дивилися на це так, як на сон, який ще не кошмар, але вже дуже дивний.

Петренко стояв трохи осторонь, спершись на стіну. Його аплодисменти вже зробили свою справу — увага була зібрана, нерви оголені. Тепер працювали слова.

— Розслабтеся, хлопці, — м’яко сказав він. — Ви ж професіонали. Ви вже зробили все, що мали. Відчуваєте?

Погляд — прямий, спокійний, без тиску. Але саме таким поглядом відчиняють двері, які давно чекали, щоб їх штовхнули. Бандити ще розуміли, де вони. Але ноги вже слухались не їх.

Псих зламався швидше. Речовини зробили свою роботу заздалегідь — підсвідомість у нього була, як квартира без замка. Петренко лише «постукав» потрібними імпульсами.

— Ми всі актори… так!? — захоплено прошепотів Псих.

— Авжеж, — кивнув Петренко. — Але ти сьогодні — статист. Сиди й дихай.

Псих сів і слухняно почав дихати. Левицький тим часом протирав пил з полиці, де вже блиснула мікрокамера, акуратно втоплена в тріщині штукатурки.

— Ти серйозно? Камера в іконі? — тихо кинув Петренко.

— Ні, ну а що? Бог і так усе бачить! — не піднімаючи очей, відповів Левицький. — Та й не в іконі, а в рамці — я ж не варвар.

Під його руками квартира повільно перетворювалась на вузол спостереження: прослушка під столом, сенсор у вентиляції, ще один «жучок» у подовжувачі. Все — чисто, тихо, без зайвих рухів.

 Бандити бачили: матуся, дитина і приємний чоловік, насправді : майор, прослушка, «псих» капітан гіпноз та об’єднував ілюзію та реальність дивний спокій, який починав здаватися правильним.

Саме це і спланували силовики одразу після того, як телепортувалися на базу й запаслися усім необхідним. Тому кожен діяв чітко і без вагань чи зайвих обговорювань, точно та методично.

— Розкажіть мені, — лагідно продовжив Петренко, — як ви сюди прийшли.

— Ми… вже були тут, — відповів один із бандитів, кліпаючи.

— Добре. А навіщо?

Слова входили глибше. Спогади почали піддаватись, як мокрий гіпс. Петренко зчитував зайве, відкладав потрібне, стирав шум. Він дізнався практично все те саме, що було й так відомо від співробітників із 2012 року. Хоч методи різні, результат однаковий, хоча все ж зачіпок було більше: барон, хоч і циганський, та звуть його Сергій; «банкова справа» — лише один із напрямків; «банкір» має кілька офісів-складів у центрі самого Донецька, які займаються збутом наркотиків. Але, на жаль, більше бандити не знають.

Про карпатський наркокартель теж, на жаль, нічого додаткового.

А от із «Психом» взагалі нічого не зрозуміло. Свідомість надто сильно сплутана, а жодного розуміння, як він опинився у квартирі, взагалі немає. Останні спогади — як він біля ресторану просив милостиню, а потім прокинувся у розкішній квартирі з забитим холодильником, купою алкоголю та заборонених речовин. Тому розважався, як міг, думаючи, що він у раю… Виходить, він підставна особа, яку дуже грамотно підсунули силовикам під самий ніс, здавалося, що хтось був на крок попереду.