РОЗДІЛ 10 ТЕАТР ОДНОГО ПСИХОПАТА

Сказано — зроблено.
Французький бульвар, 14 зустрів їх затором, який мав власну філософію: ти нікуди не поспішаєш — ти просто страждаєш. Левицький мовчав, дивлячись на годинник. Майор нервував, хоч і не показував цього. Петренко, навпаки, був у настрої.

Наче у відповідь повільному очікуванню в тій самій квартирі пролунав звук бензопили. Не метафоричний. Абсолютно реальний.

Чоловік із голим торсом і довгим волоссям — «Псих» — перестав рубати двері зсередини: це було надто нудно та виснажливо. Інтуїція підказала йому варіант веселіший.

Він зістрибнув, як апокаліптичний кіт, просто на стіл сім’ї, що мирно їла яєчню на балконі квартири нижче його. Стіл витримав. Посуд — ні. Бензопила заревла, Псих — ще голосніше. Очі в нього світилися так, ніби реальність щойно програла суперечку. Він зіскочив зі столу й рвонув до дверей, сміючись, як людина, що щиро вірить: це все — генеральна репетиція.

Тим часом ліфт піднімався з гідністю старого аристократа. Грав Шопен. Повільно. Зі смаком.

— Обожнюю класику! — зауважив Петренко. — Це заспокоює.

— Та що ти знаєш про класику, друже? — хмикнув Левицький, згадуючи, як ШІ в таксі увімкнув йому ремікс «Червоної рути» та Du Hast на запит «класична музика».

Двері ліфта роз’їхались — і світ різко змінився перед очима. Псих нісся сходами з бензопилою на бандитів, кричачи:

— Пішли геть із моєї голови!

Бандити, білі, як стіни під’їзду, вже ставали в бойову стійку, не до кінця впевнені: битися з ним чи з власною психікою.

— От бачиш, — хмикнув Петренко, — варто відволіктися на цивілізацію — і психи починають гастролі.

— А ти ще докоряв за те, що я лечу поперед батька в пекло, — кинув Левицький.

— Хлопці! Нарешті всі в зборі! — дзвінко пролунало з-за спини, як фінал поганого анекдоту.

Петренко аплодував. Голосно. Ритмічно. Наче на прем’єрі.

— От це я розумію — профі! Аніматори від Бога! Як у роль вжилися!

Він спокійно пішов уперед, у самий епіцентр абсурду. Бандити зависли. Псих теж. Бензопила затихла, ніби образилась.

— Ви ж по Кучерявого? — буденно додав Левицький, наче питав про доставку піци. — Ходімо, побазаримо, братки.

— Спокійно, — тихо, майже шепотом, але так, щоб почули тільки вони, мовив майор, крокуючи поруч.

Він дістав ключ, вставив у замок і зайшов до квартири, як до себе додому. Без поспіху. Без сумнівів.

Бандити переглянулись — і, не розуміючи чому, пішли слідом.

Псих дивився їм услід, усміхаючись так, ніби щойно збагнув головний жарт всесвіту.

— Ми всі актори одного театру! — урочисто вигукнув він, заглушив бензопилу й зайшов у квартиру, зачинивши двері.

Шопен у ліфті дограв останні ноти.
Операція входила в активну фазу.