РОЗДІЛ 8 ТЕСТ НА СПРАВЖНІСТЬ

Тим часом Данило вже дістався СБУ в Донецьку. На щастя, посвідчення співробітника було при собі. Пароля для подорожуючих у часі на сьогодні, на жаль, він не знав, та й жодних операцій за участі агентів із 2030 року нині не планувалося.

Тому на місці провели повну перевірку. Тисячі сканерів і датчиків за лічені секунди аналізували його тіло, визначаючи, чи немає прихованої зброї, прослуховувальних пристроїв, вибухівки у внутрішніх органах, чи не перебуває чоловік під дією гіпнозу, навіювання або психотропних препаратів.

Усе ж минуло кілька годин, доки завершили ретельні перевірки, зв’язалися з одеським відділом СБУ 2030 року й підтвердили, що такий співробітник справді існує.

Наступним етапом стала телепортація одного зі співробітників 2030 року в 2012-й для остаточного підтвердження особи Данила — і зворотна подорож. Левицький поділився всією відомою йому інформацією та, звісно ж, люб’язно передав двох затриманих злочинців.

— Потурбуйтеся про них, хлопці, — мовив Данило.
— Проведемо милу розмову за стусаном чаю, — з посмішкою відповів один з агентів.

— Ну що, хлопці, — тихо мовив один зі співробітників, зачиняючи двері,— Чайку?

— Ми… ми все скажемо… — прошепотів один, відійшовши від гіпнозу Данила він почав усвідомлювати що сталося, та не розумів куди потрапив

Місцеві співробітники за чашкою «чаю» детально розпитали затриманих про пристрій для подорожей у часі. Він був надто старого зразка, та все ж цивільним таке недоступно — ні в 2012-му, ні в 2030-му.

Хоча після тієї «чашечки» й кишки можна було виблювати. Порівняно з методами донецьких співробітників 2012 року методи Данила здавалися приємним масажем — буквально лоскотанням. Та заперечити ефективність місцевих методів було неможливо: інформацію добували майже миттєво.

Самі ж співробітники були змушені працювати саме так — жорстко, брудно, розпускаючи ще страшніші чутки, аби страх ставав стоп-фактором для інших. Такий був Донецьк 2012 року. Такі тут люди. Таке тут життя.

Забрати майора прибув капітан Петренко. Вони разом вели розслідування щодо наркокартелю, добре знали одне одного, а до того ж Петренко був чудовим психологом — людиною, яка безпомилково помітила б ворожого шпигуна, якби Левицький ним виявився.

Побачивши Данила, капітан усміхнувся й жваво пішов назустріч:

— Привіт! Ох і закинуло ж тебе в далекі краї.
— Кхе… а як на мене — романтичне місце. Ми ж у цих краях і познайомилися.
— Ха-ха-ха. Тримай сигаретку, закуримо. Не твої улюблені, але які маю, — мовив Петренко, простягаючи пачку.
— Відколи це ти почав палити? Та й не пам’ятаю, щоб я починав, — здивувався Левицький.
— О-о-о. Точно ти, а не ворожий шпигун, хе-хе.

Чоловіки прямували до телепорту, пригадуючи події 2023 року, коли воювали на Донбасі.

Тоді ще двадцятип’ятирічний сержант Левицький тримав позицію разом із лейтенантом та рядовим. На позиції їх залишилося троє. Сімдесят днів вони не підпускали ворога, отримуючи боєприпаси, павербанки, сухпайки й базові ліки дронами.

Навколо — десятки загиблих побратимів і жодної гарантії, що їх колись заберуть. У лейтенанта була важко поранена нога — вона майже не функціонувала. Рядовий ледве говорив і практично не рухався. Кулемет сержанта Левицького майже не замовкав.

Вороги прозвали його Невгамовним бісом. Щойно вони намагалися наблизитися — він стріляв. А бачив він добре й далеко. Поки в них були припаси, а Левицький залишався уважним, підібратися було нереально.

Та ритм такого життя виснажував. Ворог майже замкнув кільце. Надії вижити вже не було.

І саме тоді на обрії з’явився пікап із синьо-жовтим прапором, що мчав у їхній бік швидше за звук. За кермом — дев’ятнадцятирічний рядовий Петренко.

Він чудово розумів, що їде практично на смерть. Заїхати на майже повністю оточену ворогом територію, де в повітрі постійно кружляють дрони, вже вважалося перемогою. Виїхати звідти живим — шанс був ще менший. Ніхто не наважувався витягнути Левицького та решту.

Петренко не знав цих людей. Але просто не міг вчинити інакше.

— Свої, браття! Дали команду відступати! Прибув вас забрати! — вигукнув він, розвертаючись майже на місці й навіть не глушачи двигуна.
— Давно пора, — буркнув лейтенант, тягнучи ще притомного рядового.
— Дідько! — вигукнув Данило.

У повітрі почувся характерний дзижчальний звук. Левицький миттєво відкрив вогонь по літаючих цілях. Та, на жаль, їх було надто багато.

— Та щоб тебе… — буркнув лейтенант, акуратно поклавши побратима в авто й хапаючись за автомат.
— Повний бак? — запитав Левицький у Петренка.
— Так… — розгублено відповів юнак.
— Тоді ось тобі два автомати й десяток магазинів на двох. Ти молодший — у кузов, тримайся міцно. Відстрілюємося. Пан лейтенант кермує.
— Що? А як же його поранена нога?! — вигукнув Петренко, вже виконуючи наказ.
— Для газу потрібна одна нога. Командування все прорахувало, — маніакально засміявся Левицький, застрибуючи в кузов.

— Газуємо, мужики! — пролунав голос з рації.

З-під коліс летіла земля, здіймалася курява. Рядовий ледве втримувався, аби не випасти. Левицький стріляв без упину. Чи то удача, чи майстерність — одну ворожу «пташку» таки збили.

— Не гальмуй, друже!
— Та не гальмую я! — відстрілювався Петренко.
— Ворог справа! — пролунав голос з рації.

Левицький обернувся й побачив п’ятьох озброєних ворогів і гранату в повітрі.

— Капець вам! — вигукнув Петренко, відкривши вогонь.

Пікап пролетів повз кулею. Ворог не одразу зрозумів, що сталося, а за кілька секунд пролунав вибух. Лейтенант, не зупиняючись, жбурнув гранату у вікно й продовжив рух — головне було налякати, осліпити й вирватися.

Отаким було знайомство колись запальних юнаків, а нині — холоднокровних профі.

Рядового врятувати не вдалося. Лейтенанту ампутували ногу, і він вийшов на пенсію. А Петренко з Левицьким здружилися, виконали ще не одне бойове завдання, служили в розвідці й не раз брали на себе відповідальність, знаходячи неординарні, але надзвичайно дієві рішення.