РОЗДІЛ 7 КАКАО З МАРШМЕЛОУ ТА ЛЮТТЮ

Донецьк 2012. Звичайна квартира в старобудові радянських часів. Квартира пошарпана часом та людьми. Не сказати що вона була старою, та явно дуже втомленою.
Пожовклі стіни з тріщинами, що тягнулися, мов зморшки, скрипуча підлога, яка зрадницьки видавала кожен крок, меблі ще з дев’яностих.

Але попри все — охайна. Надто охайна. Ні плям, ні сміття. Книги рівно складені. Посуд вимитий. Речі акуратно розкладені, ніби тут жив хтось, хто страшенно боїться безладу… або контролю.

Ближче до світанку повернувся господар і зручно вмостився в старому продавленому кріслі перед телевізором. В руках — чашечка з какао, солодкого, густого, з маленькими рожевими й блакитними маршмелоу, що повільно танули на поверхні. Він був одягнений у пухнастий жовтий комбінезон «Пікачу» — з капюшоном, вушками й хвостиком.

На екрані — аніме. Яскраве. Захоплююче. Добре знайоме.
Чоловік дивився його із захватом, піджавши ноги, як дитина. Очі блищали, а усмішка — щира і мила не сходила із обличчя.

Серія закінчилася.
Замість знайомої мелодії — різкий джингл новин.
Чоловік здригнувся, аж підскочив у кріслі, швидко підсунув його ще ближче до телевізора, так що лоб майже вперся в екран.

Він чекав.
Він жадав.

Новини з Донецька.
Для когось — кримінальна хроніка десятиліття.
Для місцевих — просто ранок. Тут навіть ставки ставили: хто сьогодні, де і як.

І раптом — не те.

— …у місті з’явилася надія… — говорила дикторка.

Чоловік аж завмер.

— …невідомий народний месник діяв швидше за спецслужби…

• На екрані — жінка, тремтяча, заплакана, світло проблискових маячків відбивалося в калюжах.
  Я не знаю як це сталося…бандити затягли мене у підворіття, а він мов ангел спустився з небес й покарав моїх кривдників, - стверджувала жінка в якої інтерв’ю бралося прямо із місця подій

Та це ще не все! Донецький герой цієї ж ночі завадив грабіжникам банку втекти. Вони вже збиралися тікати ,як він проявивши надзвиайну сміливість викинув водія із автівки на якій мали тікати грабіжники, якби він це не зробив грабіжники втекли б:

Ким би ти не був шановний добродію, сердечно дякую тобі за порятунок , тепер нашим робітникам буде за що прогодувати свої родини, ми не лишимось без зарплат , - звернувся керуючий відділення банку із подякою до народного месника

І тут щось клацнуло.

— Та щоб вас із середини роздерло! — заревів Святослав.

Він пхнув телевізор ногою.
Той похитнувся.
Слідом у екран полетіла чашка. ХРЯСЬ! — гаряче какао розтеклося, екран пішов тріщинами. Так-так. Це був той самий Святослав — не тихий мамин синочок, що дивиться аніме до ранку, а небезпечний маньяк — донецький палій .Якби ж тільки мамця знала чим займається її синочок, ох і отримав би ременяки..

— Я! Донецький палій! Тупі журналюги!— кричав він, — А ви мене в герої записали?! Всіх спалю!! — нога сама собою смикнулася й от в телевізорі вже дірка, скло сипонуло на підлогу, динаміки захрипіли перед смертю, —Наволоч така! — буркнув палій незадоволене і плюнув у телевізор та не заспокоївся, він продовжив топтати телевізор — сволота! Скоро всі заговорять про донецького палія — шипів він, важко дихаючи, — Я вам телевишку спалю. Усю.
Він стояв посеред кімнати у пухнастому «Пікачу», серед уламків скла — і виглядав страшніше за будь-якого демона.