РОЗДІЛ 6 ДВА СВІТИ - ОДНА ЦІЛЬ

Світ зібрався докупи різко, болісно — мов після удару по сітківці. Асфальт. Нічне повітря. Ліхтарі. І жодного признаку квартири в Одесі. Данило Левицький стояв посеред вулиці, тримаючи за комір одного з донецьких бандитів так, ніби тримав не людину, а доказ. Другий лежав біля ніг — непритомний, важкий, як мішок із гріхами. Це був Донецьк, 2012-й — ще живий, ще гучний, ще впевнений у власній безкарності.

Зір ледь повернувся, в очах нарешті розвиднилося після спалаху, як їх знову осліпило — цього разу білим, агресивним світлом фар. Двигун заревів, мов звір.

— Якого біса? З неба попадали?! — пролунало з-за керма.

Це був Святослав — той самий донецький палій. На його обличчі з’явилася дика посмішка. Поліція далеко, а він не проти підпалити іще кілька придурків, що стали на його шляху. Така думка, мов блискавка, промайнула в його голові.

А от Данилу було не до жартів. Та він і не стояв. Інстинкт спрацював раніше за думку. Майор смикнув бандитів до себе й відскочив убік — швидко, чисто, без жодного зайвого руху. Машина пролетіла повз, гальма завили, асфальт заволав, повітря наповнив різкий, їдкий запах паленої гуми. Метал заскреготів, авто навіть трішки розвернулося й почало рухатися напівбоком. Воно вже, хоч і повільно, та ще котилося вперед, коли двері рвучко відчинилися.

Святослав вистрибнув на ходу. В руках — уже знайомий блиск. Запальничка. Та сама кулька, якою він уже підпалював бак із рогатки, — уже підпалена. Він ішов і цілився в чоловіків. А цей божевільний погляд одночасно манив і лякав: очі, мов два вогні, горіли сильніше за будь-яку гримучу суміш.

Він рухався середнім темпом — не повільно й не швидко, вже уявляючи, як чоловіки почнуть тікати, а він зробить постріл і підпалить одного, потім іншого… Палій насолоджувався цими думками, поки Данило без зайвих слів підхопив непритомного бандита й закинув його на плече притомному, мов мішок із картоплею, а потім, схопивши того за комір, рвонув у бік дворів — туди, де не світилося з вікон.

Палій лише посміхнувся й зробив постріл. Та майор, ніби розуміючи, що робитиме Святослав, рівно в мить пострілу сам відстрибнув убік і смикнув бандита за собою. Той спіткнувся й ледь не впав.

— Ногами перебирай, довбню, — буркнув Левицький.

— Та ви знущаєтесь… — вигукнув палій, однак знову почув звук поліцейських сирен.

Як виявилося, машина, з якої він вистрибнув, протаранила скляну вітрину магазину з брендовим одягом. Спрацювала сигналізація — сюди вже прямували служба безпеки та поліція. Незадоволений чоловік розвернувся й попрямував у бік магазину. Хоч тих чоловіків він і не підпалив, та таке добро пропускати не збирався.

— Писець цьому писцю, — мовив Святослав, посміхаючись і наводячи приціл на шубу з усурійського тигра.

Вже за мить магазин оповило полум’я, а Святослав побіг у протилежному напрямку. Данило ж, звернув у вузький провулок і вже за мить вибіг просто на дорогу.

 Світло фар знову вдарило в очі — біле, агресивне, сліпуче.
ВУУМ-ВУУМ-ВУУМ — з салону гупала музика, але різко стихла, ніби й вона злякалася.

Скло повільно опустилося.
— Ти шо, геть подуріли чи що !? Придурки я зараз як візьму бит… — почав водій.

— Шеф, нам на Промислову, 85, — спокійно, без акцентів і пояснень сказав Данило.

Водій замовк на півслові.

Данило знав: СБУ — Промислова, 142.
Але йому було важливо, щоб таксист нічого не знав.

Таксист навіть не зрозумів, як це сталося. Щойно дорога була порожня, потім з’явилися ці люди — і раптом у салоні троє кремезних мужиків, усі — ззаду. Їм там тісно. Дуже тісно. Коліна в колінах, лікті в ребрах, важке дихання й тиша, наче в ліфті, що застряг між поверхами.

Та таксиста це мало обходило.

Він глянув у дзеркало заднього виду, посміхнувся — професійно, як хижак, що відчув запах грошей.
— Сто дев’яносто сім гривень… і п’ятдесят копійок, — мовив він з тією інтонацією, де п’ятдесят копійок — головне. Розрахунок що дадуть 200

Це було дико дорого для кількох кілометрів.
Але він знав:
— не місцеві,
— поспішають,
— питати не будуть.

Телефон у нього задзвонив.
— Та щоб тебе… — буркнув він і злісно натиснув «відбій».

Данило краєм ока помітив: рожевий корпус. На екрані блокування — фото: молода дівчина й хлопець її віку. Хлопець не схожий на таксиста.
Данило нічого не сказав. Поки.

Він просто легко, майже ліниво, сам позіхаючи , дав підзатильника бандиту праворуч.
ТУК.

— Розрахуйся, — мовив він.

Бандит здригнувся, ніби його ввімкнули.
Без слів. Без питань.
Дістав чотири купюри по п’ятдесят і простягнув водію.

Таксист навіть не перераховував.
Натиснув газ.

ВШШШКК! — Машина рвонула вперед зі швидкістю 120 км/год, і це було б тривожно, якби водій не перестав дивитися на дорогу.

Він повернувся до пасажирів.
— Ну шо, погода сьогодні, га? Чуєте, як душно? Літо буде пекельне, ­ - сказав та голосно засміявся

Данило мовчав.
Бандити мовчали.

— А політика? — не здавався водій. — За кого голосували? Я от скажу вам так…