РОЗДІЛ 4 ДОНЕЦЬКИЙ ПАЛІЙ

Донецьк 2012 року виблискував, наче дорогоцінний камінь. Висотки з неоновими вивісками тяглися вгору, немов прагнули торкнутися зірок. Дороги були сповнені ревом двигунів автівок класу «люкс», а люди в брендовому одязі прогулювалися вулицями; навколо лунали розмови про бізнес, гроші та успіх.
Повітря було насичене амбіціями, ароматами елітних парфумів і димом нічних клубів.

Але під цією блискучою оболонкою ховалася інша сторона міста – темні підворіття, таємні зустрічі бандитів і скрип ножів у тіні. Донецьк, як і завжди, жив двома життями: одним для світу, іншим – для тих, хто вмів дивитися глибше.

Того вечора місто обговорювало кінець світу. Білборди обіцяли спасіння для обраних: «Купуй квиток на НЛО!» – кричали неонові літери. Хтось сміявся, хтось кусав лікті, що сам не додумався до такого бізнесу, а хтось серйозно обговорював план втечі на «літаючу тарілку».

Святослав, той, кого пізніше назвуть Палієм, стояв на даху однієї з висоток, спостерігаючи за життям міста. Він глибоко вдихнув холодне нічне повітря, тримаючи в руці телефон.
– Іду на ви! – промовив він, наче повторивши слова князя Святослава. Усміхнувшись, зателефонував до поліції, швидкої допомоги та пожежної служби, повідомляючи, що на вулиці Зоряній, будинку 4, здійснено підпал другого під'їзду. Після чого чоловік увімкнув секундомір.

Йому подобалося спостерігати, як люди метушаться, спішать, щось роблять. Також він вів облік так званих «гонок», визначаючи, яка зі служб приїде першою.

Потім він не поспішаючи підпалив невелику кульку, що спалахнула дуже яскравим полум'ям, і за допомогою рогатки поцілив у сміттєвий бак, який перед цим облив бензином, щоб той краще горів.

І дійсно, вже за мить все загорілося.
Полум'я спалахнуло біля під'їзду багатоповерхівки. Воно швидко перекинулося на інші сміттєві баки, жадібно обіймаючи металеві й пластикові поверхні. Святослав закинув руки за голову, спостерігаючи, як вогонь розповзався, немов живий організм.

Люди внизу почали метушитися: хтось у паніці намагався гасити полум'я, хтось викликав пожежників, хтось – поліцію, хтось намагався відкотити сміттєві контейнери від будинку, а хтось прямо з квартири поливав їх водою. Але вікна на першому поверсі й пластикові вхідні двері вже встигли загорітися. Паніка посилювалася.
Та вже за кілька хвилин почулися сирени. Першими прибули пожежники, які досить швидко розгорнули рукави й почали гасити вогонь, заспокоюючи людей і беручи ситуацію під контроль. Ще за кілька хвилин прибула швидка, і практично одразу із ними поліція.

Служби працювали відмінно, кожен виконував свої функції. Швидка надавала допомогу людям, які попеклися чи надихалися чадного диму, намагаючись самотужки гасити пожежу. Пожежники вже майже все погасили й визначили, що причиною був підпал. Поліція оглядала місцевість, намагаючись знайти зачіпки.
Один із поліцейських помітив на даху сусідньої багатоповерхівки силует, схожий на людину. Силовики вирішили піднятися туди для допиту.

Та Святослав помітив, що поліція вирушила в його бік, тому почав тікати. На сьогодні його вистава закінчилася.
Не роздумуючи, він рвонув до краю даху і, не сповільнюючи бігу, перестрибнув на сусідню будівлю. У мить польоту все завмерало. Місто внизу здавалося іграшковим, а життя чимось що взагалі не має значення.Світослав вищий за це все. Він приземлився, перекотившись через плече, і відразу побіг далі.

Ліхтарі поліції вже осяяли перший дах. Святослав стрибав з даху на дах. Він перестрибував через вентиляційні труби, потім стрибнув на пожежну драбину, вмонтовану в сусідній будинок, а з неї – на балкон шостого поверху будинку навпроти.

Ринва, по якій стікала дощова вода, аж затремтіла, видаючи гучний характерний металевий звук. Та Палій лише посміхнувся й стрибнув униз, максимально сильно відштовхнувшись від балкону, щоб знову вхопитися за пожежну драбину сусіднього будинку... Саме так він намагався максимально швидко спуститися вниз.

Уся ця ситуація надзвичайно подобалася чоловікові. Підпал, яскраве полум'я вночі й погоня... Він відчував себе так, ніби був персонажем бойовика, які часто дивився по телевізору.
А в цей час внизу, біля будинку, відбувалося щось жахливе.

– Відпустіть мене! – волав голос жінки, яку троє грубих чоловіків тягли в темний безлюдний закуток. Жінка виривалася, але дарма – їхні руки були міцні, як сталеві кліщі. Один із них сміявся, другий обмацував її куртку, шукаючи кишені, а третій… той просто спостерігав, немов вовк, що готується до укусу.
Вони збиралися пограбувати та зґвалтувати жінку.

Проте вже за мить нога Святослава опинилася на обличчі одного з нападників. Стрибаючи вниз, він приземлився прямо на нього. Інші бандити були шоковані несподіванкою й на мить затамували подих. Сам Святослав не очікував і навіть трішки злякався, почувши хруст – то був звук зламаного носа, а можливо, й щелепи.