РОЗДІЛ 3 СЛУЖБОВЕ ВІДРЯДЖЕННЯ В НІКУДИ

Двері відчинилися різко — пан майор стояв із перекошеною, майже веселою посмішкою, яка ніколи не обіцяла нічого доброго. Навпроти стояли двоє: коротко стрижені, важкі погляди, донецька впевненість у тому, що весь світ винен саме їм.

Данило зробив крок назад у коридор, ніби впускаючи гостей — це було майже інстинктивно. Тієї ж миті один із чоловіків нахабно зайшов, намагаючись пхнути Левицького, та рука лише ковзнула по повітрю.

Гість навіть не став думати. Рука пішла до пояса автоматично — рух, відпрацьований роками безкарності. Пістолет лише встиг побачити світ — і зник. Данило рухався не швидко — точно. Його рука вдарила по зап’ястку, зброя злетіла вбік, а наступної миті в сонячне сплетіння влетів удар, від якого не лишається синців — лише порожнеча всередині. Нападник склався навпіл і беззвучно сповз по стіні з широко відкритими очима, що вже нічого не розуміли.

Другий зрозумів не одразу. Спочатку — звук. Потім — відсутність пострілу. Потім — товариш на підлозі. І лише тоді мозок, із запізненням у цілу вічність, склав картину. Перед ним стояла не людина. Це була машина. Холодна, зібрана, з рухами, від яких тхнуло смертю. Він бачив страх в очах багатьох. Але такого — ні. Навіть перед босом донецької мафії не було так холодно в грудях, як зараз — за метр від цього чоловіка з кривою усмішкою.

Найстрашніше було те, що Данило повільним кроком, мов хижак, який насолоджується полюванням, наближався до нього.

Рук затремтіли. Він дістав якийсь пристрій — плоский, чужий, ніби вирваний з іншої реальності. Пальці хаотично, майже молитовно, набрали цифри.

— Ти що, серйозно? — тихо кинув Данило. — Сірнички маленьким діточкам не іграшки, ану віддай дядькові.

Сказавши це, пан майор різким рухом вихопив пристрій — так, ніби добре розумів, що воно таке, — а іншою рукою міцно схопив чоловіка за комір.

Та було вже пізно.

Яскравий спалах розірвав простір. Світло вдарило в очі так, ніби квартиру на мить виставили на продаж Богу. І за секунду — тиша. Коридор був порожній. Ні людей, ні криків, ні страху.

Наркоторговець «Псих», який виліз з-під ліжка, пообіцяв сам собі зав’язати з речовинами. Бо він уже втратив відчуття реальності: двері порубав — добре, що галюцинації пройшли. Привидиться ж таке. Не може ж бути такого, щоб троє дуже небезпечних чоловіків миттю просто зникли, розчинилися в повітрі… правильно, це точно галюцинації.

І здавалося, лише пістолет, самотньо лежачи на підлозі, ще не знав, що сьогодні йому пощастило більше, ніж власникам.