РОЗДІЛ 2 ВІКНО НА ДЕРЕБАСІВСЬКУ

Перед тим як один з агентів вирушить на зустріч замість підозрюваного, пан майор вирішив особисто оглянути квартиру.

Данило сів у найближче таксі. Водія не було, однак із динаміків почувся приємний чоловічий голос:

— Куди поїдемо, брате? — запитав штучний інтелект, що керував автівкою.

— Доброго дня! Мені потрібно на Французький бульвар, 14, — відповів Данило.

— Ні слова більше, брате, долетимо за секунду. Не проти, якщо я музичку увімкну? Спокійну. Класичну, — запитав ШІ, уже прокладаючи найоптимальніший маршрут та прогріваючи двигун.

— Ну, якщо класичну, то я не проти.

— Брате, я розумію, що це паскудні формальності, але сам розумієш: штрафи — мафи, а мені тоді оце вирішувати. Пристебнися, будь ласка, і полетіли! — сказав ШІ, після чого з динаміків почала лунати пісня.

Це був ремікс на Софію Ротару «Червона рута» та групу Rammstein «Du Hast». У розумінні ШІ, та й більшості сучасних жителів Європи, ця композиція стала не просто хітом, а справжньою класикою. Прекрасний вокал українки чудово поєднувався з грубим голосом німця під енергійну гру на гітарі та звуки барабанів.

— А в тебе гарний смак, — посміхнувшись, промовив Данило та пристебнувся.

— Дякую, брате! Бачу, ти в діловому костюмі — мабуть, їдеш у справах? Офіс у тебе на Французькому бульварі? Я, взагалі, теж у таксі чисто для душі, а так маю невеликий бізнес у сфері мікрохвильового випромінювання, — голос ШІ звучав так, наче це був не штучний інтелект, а чоловік, який щодня продає мікрохвильовки контейнерами.

— Мікрохвильовкою підпрацьовуєш ночами, чи що? Хе-хе.

— Ми ж в Одесі, брате! Тут у нічну зміну таксист заробляє більше, ніж нафтодобувна компанія за рік, хе-хе, — хоч голос ШІ й звучав роботично, це було доволі щиро та створювало невимушену атмосферу.

— Та ні. Їду на квартиру. Займаюся чимось на кшталт розслідування, треба оглянути місце злочину… — Данило хотів додати ще щось, та ШІ його перебив.

— Ну, ти це бачив?! Куди преш по зустрічній? Що то людина за кермом! Як то кажуть: «людина за кермом — до біди», хе-хе-хе, — незадоволено бурмотів ШІ.

— Це хто так каже? Га? — здивувався Данило надто відвертій поведінці ШІ.

Хоч він і був майором СБУ, йому стало якось страшно. Мимовільно серце почало калатати сильніше, а на чолі виступив піт, хоча обличчя залишалося спокійним і суворим. Хто знав — чи то жарт розробників, чи ШІ надто вжився в роль, чи він і справді живий і так вважає.

— На місці, брате! Мчав так швидко, як міг! Постав, будь ласка, п’ять зірочок, якщо сподобалася поїздка.

На екрані з’явилося вікно з оцінкою якості. Данило оцінив на максимум, вийшов, акуратно зачинивши двері. Він поправив костюм і попрямував до будинку, в якому, за попередніми даними, знаходилася квартира підозрюваного.

Данило спокійно приклав ключ-картку до домофона. У СБУ йому зробили ключі навіть від квартири підозрюваного. Клац.

Двері під’їзду відчинилися з лагідним електронним «дзень», ніби це був готель, а не місце потенційного злочину.

Вестибюль був новий, з голографічними екранами й запахом свіжої фарби. У ліфті грала заспокійлива мелодія. Данило криво посміхнувся.

«Удома пиво, раки й улюблений серіал, а я маю до всяких психів їздити», — зітхнув майор.

Коли кабіна зупинилася на потрібному поверсі, він помітив їх.

Двоє — кремезні, у чорних куртках, з короткими стрижками; в одного на потилиці — тату у формі трикутників. Обличчя — ніби з каменю, а з рота — яскраво виражений донецький акцент, такий густий, що ним, здавалося, можна було різати.

— Агов! Пасажир! Відкривай! Мама прийшла, молока принесла, — хрипко й грубо промовив перший.

— Та що ти панькаєшся. Ломай двері, а потім і голову йому проломаємо, — вигукнув другий і почав реготати.

— Ге-ге, мочиш, — додав перший і що є сили вдарив у броньовані двері.

Тим часом Данило без зайвих слів натиснув кнопку «1». Поглядом він ніби свердлив чоловіків; вони навіть обернулися на шум, але двері вже зачинялися, і ліфт попрямував на перший поверх.

Чоловік вийшов із будинку та пройшов до пожежної драбини, по ній можна легко дістатися до потрібної квартири хоч вона і на п’ятому поверсі. Із драбини вже на п’ятому поверсі переліз на один балкон, а з того — на наступний, де й була потрібна квартира.

Картина, яку він побачив, шокувала не менше: розкішні апартаменти, на стіні — шкіра гімалайського ведмедя; стіл, інкрустований дорогоцінним камінням, на якому лежав якийсь порошок, насипаний гіркою (навряд чи борошно, хоч і був схожий). А тим часом худий чоловік з оголеним торсом та довгим волоссям намагався сокирою прорубати двері зсередини квартири, викрикуючи:

— Зараз я вам прорубаю вікно на Дерибасівську!

У його голосі чулася істерика — чи то від дії речовин, чи то він уявив, що з ним збираються робити ті хлопці з Донецька. Та здаватися він явно не збирався. По той бік броньованих металевих дверей чоловіки аж завагалися, побачивши кінчик сокири, а істеричні крики та божевільний сміх мешканця квартири змушували замислитися, чи потрібне їм це взагалі. Але вони не зупинилися й продовжували руйнувати двері.