розділ 1 МЕТОД АДАПТИВНОГО ПРОГРІВУ

2030 рік. Одеса — не місто, а жива стихія. Морський бриз гуляє між хмарочосами першої лінії, шліфуючи скло фасадів. По всьому місту линуть аромати морської солі, великих грошей та свободи. У висотках над самою водою безтурботно мешкають туристи з усього світу: для них цей краєвид — розкіш, для місцевих — рутина, а не диво. Вони мріють про сніжні Карпати.

І це все? Пфее.

У найглибших одеських катакомбах розміщена таємна база СБУ. Такий серйозний об’єкт у настільки людному місці? На те він і таємний. Хто буде шукати таємну базу в туристичному місті? От і в СБУ подумали, що мало хто до цього додумається.

У глибоких підвалах, позбавлених відчуття часу та реальності, працюють найкращі спеціалісти задля того, щоб громадяни спали спокійно.

Данило Левицький стояв над підозрюваним мовчки. Кімната порожня, голі бетонні стіни, стіл та стілець для підозрюваного, який ледь тримався купи, щоправда  був іще один предмет ,який взагалі вибивався із загального фону кімнати допитів — ікона, прямо над дверима, доволі велика,можливо перед богом підозрювані швидше розколюються, а можливо особливо міцним перед смертю дають помолитися  . Той сидів, згорблений, із порожнім поглядом людини, яка щойно програла бій, але не розуміє — коли саме. Синців не було. Жодної подряпини. Та тіло вивертало від болю, ніби його вантажівкою переїхали. Дихати було так важко, що кожен ковток повітря ніби різав внутрішні органи; здавалося, Данило просто вирвав йому легені.

Майор Левицький повільно взяв рацію, ніби між іншим — зараз запитає про каву з тістечком.

— Пане сержанте, — сказав рівно, буденно, — принесіть, будь ласка, паяльника. У нас тут міцний горішок.

— Я… я все розкажу! — підозрюваний зірвався на крик, у якому було більше паніки, ніж слів.

Він не розумів, чому Данило просто лупцював його: майор не запитав узагалі нічого. Складалося враження, що йому просто подобається катувати чоловіка. У майора не було цілі — він просто розважався. Від самих слів про паяльник серце підозрюваного закалатало так швидко, що ним і цвяхи можна було забивати. Невідомо, що цей псих зробить далі; навіть думати про це було страшно, тому в голові запаморочилося ще більше.

У рації клацнуло, звідти долетів голос із ледь помітною усмішкою:

— Може, одразу праску?

Данило нахилив голову, ніби серйозно обмірковував пропозицію.

— Так, — кивнув сам собі. — Праску в зад запхнути легше. Несіть її, пане сержанте. А хоча…

Він поклав рацію на стіл і подивився на підозрюваного так, як дивляться на несправний інструмент — річ, яку зараз розбиратимуть на деталі, найменші клаптики.

— Зараз сам сходжу.

Він повільно виклав перед тим аркуш і ручку.

— А ти пиши. Поки пам’ятаєш хоч щось. Як напишеш правду — праска буде холодною… — коротка пауза, майже жарт. — Ех, на жаль, холодною. Ну все, все, я скоро повернуся і продовжимо, — ніби заспокійливим тоном, однак із єхидною посмішкою мовив Левицький.

Двері зачинилися м’яко, без гуркоту. А підозрюваний раптом зрозумів: страшніше за біль — це коли тебе залишають наодинці з вибором. Він накинувся на аркуш, ніби голодний дикий звір, що побачив здобич. Почав писати геть усе, що тільки знав: що треба і не треба, де народився, як хрестився і як збував наркотики у вигляді елітних карпатських чаїв.

Руки картелю простягнулися по всій Європі й тепер підкорювали ринок Азії. Звісно ж, конкурентів там більше, та й якість на висоті. До того ж потужний маркетинг: шкоди для здоров’я втричі менше, ніж від кокаїну, а ефект, згідно з клінічними дослідженнями, у дванадцять цілих і чотири сотих сильніший. Тому експерти рекомендують.

Які такі експерти і де та клініка? А кого це взагалі цікавить? Красива тітка в халаті з відео стверджує саме так, ще й папірцями розмахує. Чому б і не повірити.

Тому СБУ і працює над тим, щоб припинити це свавілля міжнародного масштабу.

Тим часом Данило крокував до апарата з кавою, де на нього вже чекав той самий сержант із праскою в руках. Якраз навпроти апарата була інша кімната допитів. З коридору чудово видно, що відбувається всередині, однак із самої кімнати не можна побачити, що коїться зовні.

У стерильній кімнаті, схожій на серце машини, тисячі камер і датчиків ловили кожен мікрорух, кожен збій дихання, кожен удар серця. Тіло підозрюваного було оповите сенсорами — вони знали про нього більше, ніж він сам. Тут не було криків і погроз, бо правда народжувалася не зі страху, а з контролю.

Капітан Петренко сидів навпроти спокійно, майже байдуже. Він говорив про погоду, дитинство, випадкові дрібниці — і в цей момент система вже фіксувала, на якому слові серце збивається з ритму. Його фрази ковзали, як лезо під шкірою: він не ставив питань, а відчиняв двері. Підозрюваний відповідав на одне, але зраджував інше — те, що намагався поховати глибше за мовчання.

Коли ж голос Петренка знижувався до рівного, майже гіпнотичного шепоту, опір танув. Свідомість пливла, захисти руйнувалися, і назовні виходило те, що не зізнаються навіть собі. Капітан не ламав людей — він тихо та методично знімав із них маски.

Левицький із сержантом спостерігали за цим дійством, сьорбаючи каву. Допивши, Данило зібрався продовжувати роботу.