Розділ 1

***

Ми боїмося того, чого не розуміємо, а найбільше — власних почуттів. Вони не підкоряються правилам, про них не розповідають у школі й не пояснюють у підручниках.

Але я однозначно щось відчувала того теплого, осіннього вечора коли холодне повітря забивало мої груди, я поверталась додому після прогулянки з подругою. Я рада, що у мене є Варвара, я розповідала їй усе, що не могла промовити в голос собі, хоча деякі слова залишаються не вимовленими крізь роки. 

Ми прямували на зупинку. Попрощавшись я посадила її в тролейбус, запізнившись на свій.

«Щоб тебе чорти побрали», — промовила я голосніше, ніж хотіла. До наступного — 40 хвилин. Прекрасно. Вирішивши не чекати стільки часу на зупинці, я попрямувала в кав'ярню поблизу в надії прискорити час і зігрітися. 

Піднявшись сходами, я відчинила двері. При вході відчувається насичений аромат свіжозмеленої кави. Інтер’єр закладу продуманий до дрібниць: стіни прикрашають дерев'яні панелі, вкриті виноградною лозою, яка повільно піднімається до стелі.

Головною прикрасою є рослини — десятки горщиків із найрізноманітнішими квітами. Більшість з них я бачила вперше. Бажання випити кружку кави миттєво з’явилось в голові.

За прилавком стояла дівчина з надзвичайно гарними зеленими очима, довгим чорнявим волоссям, що звивалось у локони наче морські хвилі, а також дрібним ластовинням, що додавало їй схожості до персонажу з якогось мультфільму. При цьому її риси обличчя мали чіткі, дещо різкі контури. Я неусвідомлено стояла і розглядала її, поки вона обслуговувала іншого покупця. Цікаво, чи відчуває вона на собі мій погляд. На вигляд вона була, мабуть, на рік-два старша за мене. Особливо моя увага була прикута до хустинки, яка гармонійно виглядала на її шиї, ніжно-блакитного кольору, і ніби оберігала її ніжну шию від зайвих поглядів, як от моїх.

Від роздумів мене пробудив її голос.

–- Щось бажаєте? Чи просто спостерігаєте? — ніжно промовила вона. Її голос звучав дещо глибоко і одночасно гладко. 

Я трішки зашарілась, але все ж попросила американо.

— Бариста скоро повернеться, доведеться почекати хвилин десять.

— Без проблем, — відповіла я і присіла за найближчий столик.

В той час, як дівчина попрямувала до полички з рослинами. На ній була гарна робоча форма — строгий чорний жакет, під яким виднілась біла сорочка та чорні прямі брюки. Вона однозначно мене зацікавила і я не могла перестати її розглядати, хоча це виглядало дещо маніакально.

— Моя улюблена, — її голос прозвучав несподівано дзвінко, наповнюючи тишу пустої зали. Я на мить розгубилася, поки вона не кивнула у бік квітки.

Я підвелася ближче, щоб роздивитися її.

— Лікоріс. З грецької — «сутінки». Багаторічна рослина родини амарилісових, — розповідала вона, ніби це було щось особисте.

Її щирість і захоплення дивували мене. Було приємно слухати, але я помітила, як мої думки все одно пливуть кудись далеко.

Я простягнула руку, щоб торкнутися квітки, але вона, швидким рухом, підняла горщик. У цей момент одна з пелюсток опинилася у мене в руці.

Я хотіла вибачитися, але слова застрягли в горлі. Її погляд був спокійним, майже байдужим, але я помітила в ньому легкий відтінок розчарування. Не гніву, до якого я звикла, а чогось іншого.

Я поспіхом кинула кілька слів вибачення і, не дивлячись назад, вийшла з приміщення. Моє бажання випити кави розчинилося так само швидко, як і настрій, із яким я прийшла сюди.

На вулиці було холодно. Ліхтарі кидали тьмяне світло на мокрий асфальт, машини мляво рухалися вперед, як і люди. Я застібнула сорочку, намагаючись знайти хоч якусь втіху в цьому вечорі, але відчуття самотності тільки посилювалося.

І тут я відчула дотик — рука легко лягла мені на плече. Я обернулася і побачила ту ж саму дівчину. Її присутність раптом вибила мене з нескінченного потоку думок. Вона не сказала жодного слова, але її погляд був спокійним. Можливо, навіть трохи теплим.

— Не хвилюйся, вона вже мала опасти. Ви тут ні до чого, — її голос звучав спокійно, і я можливо навіть повірила їй. Вона простягнула руку, у якій лежала зірвана квітка.

— Тримайте. Нехай буде у вас, - ніжно посміхнулась вона.

Вона стала поруч і запалила цигарку. Ми стояли мовчки, дивлячись на площу, де люди бігали, щось організовуючи.

— Сьогодні тут буде благодійний вечір, — вона махнула рукою в бік метушні й видихнула дим, який розвіявся в холодному повітрі.

Декілька хвилин ми стояли мовчки. Дійсно, а про що можуть говорити зовсім не знайомі люди.. Мені важко зрозуміти людей які уміють зав'язати розмову з людьми яких бачать вперше. 

— Хочеш зробити добру справу? — несподівано запитала вона.

Я мимоволі відвела погляд. Не знала, як реагувати — питання застало мене зненацька.

— Залежить, що маєте на увазі, — відповіла я, трохи насторожено.

Вона ледь усміхнулася і, не поспішаючи, почала знімати хустку з шиї.

— Складете мені компанію на благодійному вечорі? Вважайте, що це відшкодування за лікоріс, — вона підморгнула мені, її усмішка була теплою.

Дивно, але я навіть не вагалася. Я просто знала, що хочу піти. Хочу хоча б на вечір забути про самотність, щоб вона не пожирала мене зсередини. Вдома мене ніхто не чекає, а від реальності інколи так хочеться втекти.

— Із задоволенням, — сказала я.

Вона перев'язала хустинку на волосся і подивилася на мене так, ніби була впевнена в моїй відповіді.

— Тоді зачекай. Я заберу свої речі з кав’ярні. Мій робочий день закінчився, — сказала вона і швидко зникла за дверима.

Я залишилася стояти, трохи розгублена її впевненістю. Весь цей вечір здавався нереальним — як ми почали спілкуватися, як вона поводилася зі мною так, ніби ми знайомі все життя. Я розглядала лікоріс у руці: маленька червона квітка.

Вона повернулася в чорній сукні, яка підкреслювала її постать, а зверху було накинуте витончене чорне пальто. Час ніби сповільнився, поки вона наближалася до мене.