Розділ 9

Лія

Впродовж усієї пари мені страшенно кортіло обійняти Русю, адже моєму щастю не було меж. Здавалося, що я справді потрапила на сьоме небо. Мої перші розкопки — це неймовірно! Про них я мріяла ледь не від того дня, коли захопилася історією. Пам’ятаю цю мить, наче усе відбувалося учора.

Мені чотирнадцять… Ох, моє 14-ліття! Воно було таким бурхливим, ніби море у шторм. В цьому віці у мене почалися зміни, на які я зовсім не очікувала. Перше кохання, перша зрада, нові друзі, пошук захоплень – ці події відгомоніли так, немовби їх ніколи і не було. Але історія увійшла в моє життя саме в той період, який я для себе називаю "З чистого аркуша". Чому так? Бо тоді, три роки тому, усе стало налагоджуватися. Я спромоглася забути перший, але не надто приємний, досвід у коханні, знайшла мотивацію вчитися ще краще, адже мрія про такий недосяжний, на той момент, Київ уже чаїлася в моїй душі, очікуючи на довгоочікуваний крок на столичну землю. Попри невдоволення батьків, я змогла дійти до своєї мети.

Це був звичний шкільний день. Трохи нудні заняття, черги у їдальні та повсякчасна думка про те, як хочеться додому. Урок алгебри — нудьга ще та! Як би я не старалася не ловити гав, вдавалося мені це поганенько. Позіхаючи та розглядаючи похмуре осіннє небо, я почула тихий скрип дверей. До класу увійшла наша класний керівник.

— Добрий день, діти! У мене для вас новина, — промовила вона та подивилася на учительку з алгебри, яка здивовано поглядала на неї, не розуміючи, що відбувається. — До школи приїхали студенти, аби розповісти про навчання в університеті та факультети, допомогти визначитися з спеціальністю. Кому цікаво, прошу іти за мною до актової зали.

На мій подив, людей, які виявили бажання, виявилося не багато. Ми йшли тихими та майже безлюдними шкільними коридорами. Ось і зала. Усміхнені студенти одразу підійняли мені настрій. Вони випромінювали впевненість, наче підкреслюючи те, що навчаються того, що їм подобається. Підключивши усю техніку, якийсь юнак почав розповідати про різні спеціальності та факультети. Це було так захоплююче, що мені захотілося побувати на всіх. Але раптом до нас вийшла молода дівчина з кількома аркушами та промовила: 

— Усім привіт! Мене звати Олена, і я навчаюся на історичному факультеті.

Я слухала її, наче зачарована. Фото з розкопок та мандрівок так зацікавлювали. Настільки, що хотілося стати частиною цих подій. Мені так подобалося все, що вона розказувала про історичний напрямок. А її обізнаності позаздрили б і деякі викладачі. Саме тоді я зрозуміла, що хочу досягнути такого результату, і навіть більше.

Любов до історії зародилася у мені ще в школі, та не одразу. Минуло кілька уроків, аби зрозуміти, чи мені до вподоби. Мій потенціал помітила вчителька — Марта Андріївна, яка і підштовхнула мене до вивчення цього предмету.

— Ліє, ти молодець! У тебе є хист, і цього не відбереш, але, — жінка на мить замовкла.

— Але що? — запитала я, не розуміючи, що Марта Андріївна має на увазі.

– Не забувай, завжди потрібно прикладати максимум зусиль, аби досягти того, чого бажаєш! Будь ласка, не втрачай можливостей, адже ти можеш набагато більше, ніж вважаєш. Я вірю у тебе, Ліє, — вчителька поглянула на мене ще кілька секунд, а потім відійшла, бо у неї було "вікно" у розкладі, тобто відсутність уроку.

Ці слова вона сказала мені у кінці 11 класу, перед випускним, які і стали останніми. Переддень до ЗНО з історії я дізнаюся жахливу новину – учителька померла. Здавалося, у цей момент забрали частинку мене, моєї душі, але я відчула, що не маю підвести її та написати екзамен якнайкраще. Адже вчителька вклала так багато, аби я мала такі знання, як зараз, за що їй безмежно вдячна.

Зі спогадів мене витягає, наче мама з-під ковдри, коли тобі треба до школи, Руся, яка не може стримати своїх емоцій.

— Повірити не можу!! Невже це відбувається з нами? — подруга ледь не стрибала по авдиторії.

Я обійняла Русю, аби трохи втихомирити її запал.

— Я теж дуже щаслива! Сідаємо в автобусі разом? — запитала я, а дівчина схвально кивнула у відповідь.

Додому я йшла з натхненням, уявляючи майбутню мандрівку. Це так захоплююче, адже я вперше поїду в подорож як майбутній історик, а не якийсь там турист, що надавало мені впевненості у собі та виборі професії, яку я обрала.

Уже вдома я відчула запах духмяної випічки. Тітка Марія пече вже улюблені пиріжки з корицею. Підбігаю до неї, аби сповістити чудову новину.

— Привіт, уявляєте, я їду до Хотина! Мої перші розкопки! — обіймаю її та ледь не кричу на вухо.

— Яка ж ти молодчинка, Ліє! — було помітно, що жінка дуже радіє моїм успіхам. — Це означає, що я вчасно встигла напекти тобі смаколиків. А коли ти їдеш?

— Уже через дві доби, — трохи зі смутком сказала я, адже ненавиджу очікування, тож ці два дні стануть одними з найдовших в моєму житті.

Настав цей довгоочікуваний ранок. Я встала з самого раненька, аби перевірити, чи нічого я не забула. Перескладавши усі речі кілька разів, я вирішила піти на кухню, щоб випити чашку чаю. Як тільки я зайшла за поріг, тітка Марія одразу заварила мені горнятко запашного напою та подала тарілку із пиріжками.

Подякувавши за сніданок, я попрямувала до кімнати, аби одягнутися. Вже повністю готова, я беру свій ранець та йду до дверей. Біля них уже чекає тітка. Поглянувши на мене, вона обіймає мене міцно-міцно та голубить, наче рідну дитину. Постоявши так кілька хвилин, розчулена, я виходжу з квартири, повністю відкрита для нових пригод.

Ледве дібравшись до автобуса через міські затори, я полегшено зітхаю, бо бачу Русю, яка про щось гомонить з Дмитром. А от і Макар, який самотньо вештається з одного боку в інший. Я міцно обіймаю Русю та кидаю погляд на хлопця. Він вітається зі мною, киваючи.

— Привіт, Ліє! — промовив Дмитро, мило посміхаючись.

— І тобі привіт, — відповіла я, трохи червоніючи, адже наші стосунки дуже дивні.