Розділ 7

Лія

День сьогодні якийсь дивний. Ще й Макар поводиться, наче мале дитя, яке залишили без нагляду. Як така ідея виникла у голові хлопця? "Жалити" викладача струмом! Я розумію, що його недолюблюють, проте він теж людина. А якби йому стало зле? Наслідки могли бути зовсім іншими, ніж на даний момент.

Вся група заливалася сміхом, який відлунював від стін авдиторії. Я теж кілька разів посміхнулася. Поглянувши на студентів, я чітко побачила обличчя Макара, який заходився реготом, ледь не кашляючи. Я одразу зрозуміла, що це його рук справа. З іншого боку, він не є аж таким дурником, якщо зміг придумати такий план. Цікаво, скільки ще разів цей хлопець здивує мене? Будучи знайомою з ним майже все життя, я зрозуміла, що аніскілечки про нього не знаю. Він надалі залишається для мене загадкою, прикритою вже звичним образом "Макара-розбишаки". Минуло багато років, а я досі гадки не маю, що ховається за його зухвалою усмішкою. Але чому мене це так цікавить? Звідки у мене з'явився інтерес до його персони? 

Я вирішила підійти до хлопця та розпитати про всю цю ситуацію. Знайшовши його, я почала розмову, але чомусь моє обурення з приводу помсти викладачу взяло владу наді мною.

— Ти з глузду з'їхав? А якби йому стало зле?! Він ж літня людина! — я ледь не кричала, а обличчя хлопця стало схожим на лимон, таке кисле, хоч бери та рибу поливай.

— Якщо і так, то яка тобі різниця? Лія, ми більше не діти! Непотрібно за мною наглядати! — у Макара увірвався терпець, а я завмерла від здивування. Я зрозуміла, що він сказав усе правильно. Ми вже давно не дітлахи, а дорослі люди, які відповідають за свої вчинки самі.

— Ти маєш рацію, мені справді байдуже. То зустрічаємося після пар в кафе? — відповіла я, ніби нічого не трапилося, побачивши здивування у очах хлопця.

Нагородивши мене холодним поглядом, Макар погодився та пішов, залишаючи мене наодинці з неоднозначними відчуттями. Наче щось у мені перевернулося, наче я подивилася на все під іншим кутом. З задуми вивів дзвінок на останню пару, на яку я попленталася, роздумуючи над тим, що трапилося. Мені з великими труднощами вдавалося слухати викладачку з правознавства, хоч я і старалася все занотовувати. Мої думки витали у хаосі, ніяк не хотячи концентруватися на лекції. Все зводилося до слів Макара: "Ми більше не діти!". Це речення відлунювало у моїй голові та прокручувалося по кілька разів, немов заїжджена пластинка. Я кинула швидкий погляд на хлопця, який уважно розглядав щось у вікні.

"Напевне, знову гав ловить", — подумала я та подивилася на дошку, яка вже була списана акуратним почерком викладачки. Зітхнувши, я почала швидко усе переписувати, аби не пропустити нічого важливого. Нарешті пара закінчилася, і радісна я побігла шукати Русю, яка кудись вийшла. Та на моєму шляху став Макар, виглядаючи досить кремезно. Я вперше відчула себе маленьким тарганом, який от-от побачить інший світ, адже ніколи не помічала, наскільки юнак виріс. Відійшовши від швидкоплинного видіння, я зрозуміла, що все це мені примарилося, а асоціації з комахами — повна дурня.

— Ми йдемо? — запитав Макар, поглянувши на те, як я заціпеніла.

— Так-так, звісно, — оговтавшись, я одразу взяла ситуацію у свої тендітні руки та повела його до кафе, подумки вибачаючись перед Русланою за те, що не попрощалася.

Тягнучи хлопця до закладу, я швидко думала над оформленням нашої роботи. Проте, зайшовши до приміщення, я відчула аромат запашних круасанів, який дурманив мене, не даючи зосередитися на завданні. Та й Макар почав розпитувати зовсім не про те, що потрібно.

— То ти з Дмитром — пара? — запитав він, а у мене ледь щелепа не відпала.

— Ні, ми не пара, це по-перше. По-друге, ми займаємося написанням роботи, а не на прийомі у психолога, — роздратовано сказала я, на що хлопець зухвало посміхнувся.

— Ти залишилася тією самою "колючкою", Ліє, — промовив він, пильно розглядаючи мої очі. — А ти погарнішала за цей час... Я можу порівняти тебе з трояндою, але, дівчинко, забери свої "шипи", бо так і залишишся "цвісти" в саду одна, а там і до гниття недалеко.

— Ти що, філософом став? — запитала я, штуркаючи його ліктем. — І це я маю сприймати як комплімент? Облиш, твої "чари" на мене не діють.

— Сприйми це як пораду, Ліє. Слухай, поки живий, — Макар вирівнявся та поправив волосся, показуючи свою статність. — А так хотілося тебе причарувати.

— Гаразд, а тепер покажи свою мудрість у написанні роботи про Галицько-Волинське князівство, — я розсміялася та пальцем показала йому на купу пустих аркушів паперу, на яких має бути написано все про тодішню ситуацію на українських землях. — А свої "чари" залиши для шанувальниць.

— Ой, та не будь такою нудною! Невже тобі хочеться все це писати? —  Макар дивився на мене очима кота зі "Шрека", проте я залишалася незворушною.

— Я не маю бажанння цього робити, проте ми мусимо, адже від цієї роботи залежать наші оцінки. А про прискіпливість викладача не забув? — промовила я зі всією серйозністю у голосі, показуючи, що це важливо. — Взагалі, що ти знаєш по цій темі?

— Кхм, у 1199 році князь Роман Мстиславович об'єднав розділені Галицьке та Волинське князівства, утворивши з них одне, яке стало спадкоємцем Київської Русі. З дружиною Анною у нього були два сини — Данило та Василько. Після смерті Романа владу захопили бояри, які хотіли вбити наступників престолу. Через це княгині довелося тікати до сусідньої Польщі. У 1238 році Данило розбив бояр та почав правити на землях свого батька, розділяючи владу з братом. Забравши собі Галичину та віддавши Волинь Василькові. Звільнив князівство від монгольського іга у 1260 році та був коронований Папою Римським у 1253, ставши першим королем на українських землях, — він хотів продовжити, проте я його перебила, бо ця розповідь затягнулася би надовго, якби хлопець дійшов до розпаду князівства та захоплення його литовськими правителями.

— Добре, я зрозуміла, що ти знаєш про цей період, а тепер візьми ручку та опиши все те, що ти сказав, — Макар закотив очі, проте взяв аркуш та почав виводити літери. У нього навіть почерк змінився! Невже історія так добре на нього повпливала?