Розділ 4

Ми потроху наближаємося до місця, яке запропонував Дмитро. Їдучи на екскалаторі, я не могла надивитися на троянди. Вони заворожували своєю красою, а їхній аромат, здавалося, відчувався на всій станції. Мені було страшенно цікаво дізнатися, що саме ховалося у пакунку, проте Дмитро сказав, що його можна відкрити, як тільки ми дістанемося до місця призначення.

Я розглядала його обличчя. Привабливий шатен з карими очима відтінку шоколаду. Волосся густе та м'яке, і до нього так приємно торкатися. Щира усмішка прикрашала його обличчя, а на щоках з'являлися милі ямочки. Дивно, я знаю його тільки кілька днів, а вже так задивляюся. Невже Руслана мала рацію?

Ми вже у вагоні, і Дмитро приобійняв мене за талію, аби я ненароком не впала під час різких зупинок. Взагалі, свій особистий простір я завжди оберігаю, проте його дотики були такими приємними. Вони огортали, наче найніжніший шовк. Навіть час поряд з ним пролітав дуже швидко.

Я і не встигла зрозуміти, як Дмитро бере мене за руку та веде у якомусь напрямку. Я просто дивилася на нього та не могла відвести погляду, закохано зітхаючи. Стоп, як закохано? Цього не може бути, адже я вважаю себе стійкою до таких почуттів. Аж тут раптом дах їде, і я за ним. Не могла я так швидко втратити голову! Я не можу знову обпектися, я не хочу цього! 

Моє перше кохання було невзаємним, ще й хлопець виявився справжнім козлом, яких ще пошукати треба. Погрався з моїми почуттями і покинув, як ту іграшку, яка вже зламана та непотрібна. Я ще досі боюся, що це повториться, тому налякалася прояву почуттів до Дмитра. Проте він видається хорошим хлопцем, та все ж потрібно дізнатися про нього більше. Якщо почну одразу засипати його питаннями, то він подумає, що я занадто нав'язлива. 

Я допитлива від самого дитинства. Ще з малечку з моїх уст вилітали десятки питань, на які батьки не завжди могли знайти відповідь, що дуже мене дратувало. Проте подорослішавши, я сама стала шукати те, що мені потрібно, ні на кого не очікуючи. Ця допитливість переросла у жагу до знань та всіляких таємниць.

 Як тільки у школі почала вивчати історію, то зрозуміла, що саме з цим предметом хотіла б зв'язати своє життя. Мене захоплювали події минулого: війни, винаходи, розвиток цивілізацій, їхні відносини між собою, культура різних народів, таємничі споруди та легенди. Хотілося залишити свій слід в історії, тож я захопилася археологією. Дізнавшись багато чого цікавого, я вирішила — це моє покликання. 

Батьки спершу були не в захваті від цієї ідеї. Звісно, вони підтримували моє захоплення історією, проте не хотіли, аби я пов'язала себе з нею. Вони мали свої плани та бажали, щоби  я стала шанованим юристом. Але право мене ніколи не цікавило, хоч історикам потрібно мати справу з документами, та нема потреби знати всі закони напам'ять. Тим більш, за стільки століть все добряче змінилося. Тож, коли я розповіла батькам, що хочу бути археологом, бідні, схопилися за голови, настільки вони були шоковані.

— Доню, чому б тобі не обрати щось інше? — запитував батько, вдивляючись в моє обличчя, та шукаючи в ньому позитивну відповідь на його питання.

— Ні, тату, я не бачу себе в іншій професії. Історія повністю мене влаштовує, у ній є все, чим я захоплююся, — я відповіла впевнено, аби в батьків не залишилося жодного докору щодо мого вибору.

— Люба, хіба тобі буде приємно перебирати чужі кістки чи збирати уламки старих горщиків десь посеред могил? — промовила мама з огидою.

— Я не кажу, що буду займатися тільки розкопками. У істориків є купа роботи з паперами та іншими матеріалами, а не тільки з трупами, — пояснила я матері, сподіваючись на її розуміння. — Я ж не у морзі працюватиму.

Батьки зітхнули, але погодилися, сказавши, що бажають, аби я була щасливою. Звісно, деколи у їхніх голосах бували нотки несприйняття, проте я вперто стояла на своєму, показуючи, що від мрії не відступлю. У нас була одна угода, за умов якої батьки дозволили мені стати істориком.

— Не вийде поступити на історичний — другого шансу не очікуй! Якщо не вдасться, то дорога тобі на юридичний факультет, — батько промовив це зі всією серйозністю, тож я зрозуміла, що зволікати не варто, тому взялася за навчання всіма силами. 
Як бачите, у мене все вийшло, і я навчаюся в омріяному університеті у столиці.

Ми вийшли з метро, і я опинилася в якомусь незнайомому місці. Стало трохи лячно, адже я не знаю, де саме перебуваю. Я з надією поглянула на Дмитра, але він мовчав, як партизан, не видаючи свого плану. 

Вже деякий час ми йдемо в незрозумілому напрямку, розмовляючи та розпитуючи про один одного. Я не пошкодувала, що взяла кросівки, адже шлях ми сьогодні пройшли довгий, а на підборах я б точно шкандибала, як кривенька качечка.

Раптово Дмитро закрив своїми долонями мої очі. Я від несподіванки ледь не вдарила його, за що ще довго вибачалася. Було так соромно, хоча реакція очікувана. Недарма ходила на заняття з самооборони, тому це вже щось типу рефлексу. Проте хлопець не зважав ні на що, а далі вів до своєї мети.

Коли я розплющила очі, то побачила перед собою столик з смачною їжею та неперевершений краєвид Києва, який тільки поринав у вечірню ідилію. Дмитро відсунув мені стілець, а я сіла за стіл, з цікавістю розглядаючи смаколики. Фрукти, легенькі канапе та салати — це викликало бажання пошвидше все скуштувати. 

— Тобі подобається? — спитав хлопець, який був помітно схвильованим.

— Так, все чудово, — відповіла я, ласуючи черговим канапе.

— Як ти зрозуміла, що хочеш займатися саме археологією? — Дмитро сів зручніше та очікував на мою відповідь, трохи нахиливши голову. Це означало, що він насправді зацікавлений.

— Все почалося зі школи, я просто відчула, що це моє. Потім вдосконалювала свої знання, аби потрапити до Києва та цього університету, — я далі спостерігала за обличчям Дмитра, який уважно мене слухав.

— Ти молодець! Сюди справді важко вступити, — зауважив хлопець, а я помітила, що його зіниці значно розширилися. — Ти тільки заради цього приїхала до столиці?