Розділ 1

Шум гальм потяга збудив мене рано-вранці. Я ввімкнула телефон і помітила на екрані, що зараз 4:59.

— Ну, чудово! А я так хочу поспати, — на моє обурення ніхто не відгукнувся, адже у купе я була сама. 

Ця зупинка виявилася одною з багатьох, а лиш декілька десятків кілометрів відділяло мене від омріяного Києва. Я завжди хотіла навчатися у столиці, там для мене майоріло так багато перспектив. Проїжджаючи повз краєвиди, які плавно змінювалися, я поступово наближалася до міста, яке приваблювало мене своєї невідомістю.

На годиннику сьома ранку, а я бадьорою ходою чимчикую вокзалом, оглядаючи його. Приміщення було великим та просторим. Наді мною звисала велична позолочена люстра, а стіни прикрашені акуратними візерунками білосніжної ліпнини. В ньому, як в мурашнику, бігали чимало людей по своїх справах. Перехожі виглядали такими заклопотаними. Я опинилася у вирі столичного життя, до якого так не звикла. 

Раптом серед натовпу я помічаю знайому постать, навіть сміх якої чути через галас переповненого вокзалу. Потім в далині я бачу обличчя, перекошене зухвалою посмішкою. Десь всередині піднялася хвиля роздратування, вже знайома мені з дитинства.

— Це Макар, — зітхнувши та стиснувши зуби, я попрямувала до виходу, аби оминути того, кого ціле життя терпіти не можу. Але стикнулася з ним, майже дійшовши до своєї мети.

— О, Ліє! Які люди! — у його голосі прозвучав огидний сарказм. — Ти не рада мене бачити?

— Макаре, ти собі навіть не уявляєш, наскільки я щаслива тебе зустріти, проте мені вже час, — я теж вирішила пограти за його правилами, використовуючи тактику нещирості.

— Крихітко, зажди, я хочу з тобою погомоніти, — промовив Макар, після чого його дружки засміялися, ледь не "хрюкаючи" від задоволення. Я відчула десь у собі огиду до цих телепнів. 

Хлопець простягнув до мене свої руки, але я вчасно зупинила його, сказавши:

— Я тобі не крихітка! І лапи свої забери.

Я розвернулася та пішла, на що Макар з награним сумом відповів:

— Ну, гаразд, іди собі. Ще побачимося, Лія!

"Надіюся, що ні", — в думках промовила до себе я, залишаючи приміщення вокзалу.

З самого дитинства цей тип нестерпно мене дратував. Наші мами — подруги і завжди мріяли звести нас, але ми терпіти одне одного не можемо. Його дурний характер завжди зводив мене з розуму. А його напружувала моя серйозність, бо в той час, він був легковажним дурком і розбишакою. У школі доля вирішила пожартувати наді мною, і Макар потрапив у мій клас. Ще й посадили разом! Ми стали ворогами з першого дня навчання та сварилися з кожного приводу. Матері вважали, що виростемо та поладнаємо, але сталося не так, як гадалося. Наше спілкування не ставало кращим. Пізніше все трохи стихло, а я почала його ігнорувати, аби не зробити ще гірше.

І ось я, роздратована, виходжу з вокзалу та стараюся знайти автобусну зупинку, бо про маршрути дізналася заздалегідь. Сідаючи в автобус, опинилася у тисняві, проте незабаром я помітила будівлю свого університету. В уяві промайнули думки про навчання, нові знайомства, перспективи. З задуми вивела чергова зупинка, яку я ледь не проїхала, і вийшла біля знайомого мені дому. Тут живе моя тітка Марія. Побачивши мене, тітонька гостинно прийняла та почала розпитувати про все на світі. 

Напоївши мене чаєм, пані Марія вирішила показати мою кімнату. Нею виявилося світле і доволі велике приміщення з гарними меблями та панорамними вікнами, з яких відкривався краєвид на Київ. Усе було зроблено зі смаком, переважали пастельні тони, від чого атмосфера затишку зростала. Я уважно поглянула у вікно. У місті вирувала енергія, наче вихор. Воно рухалося, розвивалося, оживало.

На цей день я запланувала екскурсію по Києву, але моїм планам завадив лист на електронній пошті від приймальної комісії, аби я завітала до університету. Мене це здивувало, проте я спокійно зібралася та попрямувала до найближчої зупинки. Знову автобус, знову тиснява.

— Цікаво, коли я до цього звикну?

Ось двері бажаного університету. Від хвилювання перехопило подих, опанувавши себе, я ввійшла та пішла по величних кам'яних сходах, покритих червоною килимовою доріжкою. Знайшовши потрібний кабінет, я постукала та майже непомітно зайшла усередину. За столом сидів чоловік років 50 з легкою сивиною та приємним виразом обличчя.

— Ви Лія, так? — його голос лунав м'яко, наче огортав затишною ковдрою.

— Так, це я. А Ви? — ввічливо запитала я.

— Я — Андрій Васильович, ваш ректор. Чого я Вас викликав? Все дуже просто, — чоловік поправив свої окуляри. — Знаючи про ваші успіхи у здачі ЗНО і про перше місце на олімпіаді з історії на рівні держави, мені приємно, що саме у нашому університеті буде навчатися така талановита дівчина.

— Дуже Вам дякую, я вважаю історію своїм покликанням. Мене завжди цікавили історичні події, розгадування таємниць, розвіювання міфів, — під час моєї розповіді на обличчі директора з'явилася легка посмішка.

— Ви, справді, фанат своєї справи, проте все буде не так легко, адже ви обрали напрямок археології. Тобто, там буде потрібно працювати не тільки головою, а й руками, — директор вирішив попередити мене.

Поки ректор розповідав, я уважно розглядала його кабінет. Він не був схожим на стереотипний робочий куток з великими дерев'яними стелажами та кріслами і якимось награним пафосом й серйозністю. Це було приміщення виконане у стилі мінімалізм, притаманний сучасним будівлям. Чим менше деталей - тим краще! Нема потреби у складних візерунках, важких шторах, дорогих матеріалах. Білий колір виділявся з усієї гами, напевне, саме йому надає перевагу чоловік. Чорний диван у кутку та зручні крісла. Маленькі дрібнички, розставлені зі смаком, та компактний стіл. Усе вказувало на те, що переді мною впевнена в собі людина, яка не звертає уваги на дрібниці, та любить стриманість у всьому.

Оглянувши кабінет, я знову звернулася до ректора.

— Повірте, я знаю, що обираю, — запевнила я.