— А що б ти побажала, якби перед тобою з’явився справжній чарівник? — раптом запитує подруга.
— Не знаю, — я стенаю плечима. — Попросила б його фокус показати.
— Дівчата, ваша шаурма, — продавець простягає нам пакет з продуктом шкідливого харчування, яке в простолюдді зветься шаурмяу.
Погода чудова. Сонце нарешті яскраво світить після божевільних днів, повних гроз, дощів зі снігом і холодного вітру в середині березня.
У парку з поки що безлистими деревами майже немає людей. Ми сідаємо на вільну лавку й дістаємо шаурму.
Я відкушую шматочок. Доріжкою повз нас проноситься велосипедист в екіпіровці. З іншого боку від клумби сновигають мами з дітьми.
Вряди-годи весна!
Раптовий порив вітру розвіває волосся, і я хапаюся за нього, швидко рукою збираючи у хвіст, і тримаю, щоби не розтріпалося остаточно.
— Таки-так, щось пустує погода.
— І не кажи. Хотіла б я вирушити куди-небудь у тепле місце. Хоч прямо зараз, — мрійливо тягне подруга.
— Та годі. Скоро літо, море, — підбадьорюю я її.
— І все ж? — подруга повертається до мене. — Уяви собі. Тобі дали шанс виконати одне бажання.
Я замислююся щодо слів подруги. Чого б мені хотілося? У тридцять років. Любові хочеться, але розумієш, що й одній непогано. З чоловіками в мене стосунки не особливо складалися. Та що там. Два плюс два складаються відмінно, а ось мої любовні стосунки — ніяк. Не витримують мене. Кажуть, що я вмію винести мозок так, що їм потрібен психолог. А я ж нічого такого не роблю. Тільки базікати люблю, як і будь-яка нормальна жінка! Що ж тут такого?
— Так що, Рит? — подруга дивиться на мене з лукавою посмішкою на обличчі.
— Та я не знаю, — я переводжу погляд на свої руки.
Шкіра суха й обвітрена. Ніякі креми не допомагають, що б я не робила.
— Хочу ідеальну шкіру, — видихаю я, думаючи про те, що мені цього хочеться конкретно в цю мить.
— Тю, таке банальне бажання? — усміхається вона. — А я б вибрала подорожі й всіляке таке.
Я важко зітхаю. Їй би куди-небудь влізти. Я більш приземлена людина.
— Ну, помандрувала, пофоткалася — і що? — буркочу я. — Мимовільні емоції. А ось мати гарний вигляд — це діло.
— Ой, ти як завжди, — відгукується подруга й повертається до мене всім корпусом.
Застигає на місці, поки я намагаюся дожувати шматок м’яса. Я повільно переводжу на неї погляд.
Бачу, як її очі темніють в одну мить. Я не впізнаю її. Ніби переді мною зовсім інша людина.
— Тобто ти готова отримати вічну молодість… — вона посміхається.
— Що? — здивовано питаю її.
— Ідеальне тіло. І працювати не доведеться.
— Ей, ти чого? — я хмурюсь, дивлячись у її очі.
Ну не може ж мене так плющити через звичайну шаурму! Ні, я, звісно, чула про її всілякі властивості, але ж не настільки! Від неї точно ніхто ніколи не галюцинував.
— Вічна молодість, а, може навіть, і вічне життя, — її голос ніби навіть нижче звучить.
Обличчя моєї подруги спотворюється, затягуючись темрявою.
Я хочу скочити на ноги, але не можу. Тіло ніби наливається свинцем. Парк зникає. Темрява наповзає з усіх боків, оточуючи мене.
Вихор кружляє біля мене, втягуючи кудись. Відчуваю себе Еллі, яку забирає разом із будинком.
— Що ж. Чудовий варіант.
Я хочу скрикнути, але не виходить. Світ закручується в спіраль, втягує мене в себе.
Усе навколо темніє. Мить — і я падаю з лавки. Поруч шльопається шаурма. Я в темному приміщенні, яке тьмяно освітлюється зеленим світлом.
— Де я? Що зі мною?
Я підіймаюся на ноги й завмираю. Прямо переді мною стоїть згорблений чоловік у чорному одязі. Він трохи нижче мене зростом, обличчя не видно.
— Ти в моїй барлозі. Ну що? Ти тут, щоби я виконав твоє бажання, — лунає з хламиди низький чоловічий голос.
— Е-е, — тягну я. — А може не треба? Мені краще назад. Де Лєна? — мало не переходжу на вереск.
Швидко роззираюся, помічаю якісь щипці на столі.
Тільки-но смикаюся в їхній бік, як темна постать блискавично налітає на мене й хапає за руку.
— Ні-ні. Це мої дрібнички, — говорить він.
Я вдивляюся в темряву капюшона, але не можу побачити навіть очей. Намагаюся вирватися з його хватки, але він починає щось нашіптувати. Нас накриває помаранчеве світіння. Воно скручується в повітрі в клубок.
Я навіть не відразу помічаю, що мене відпустили. В голові починає паморочитися, мене нудить. Перед очима все розпливається.
— Ви всі так мрієте про ідеальну зовнішність. Усього лише потрібно було поставити правильний параметр. Самотня жінка, яку ніхто не любить, нікому не потрібна, і мріє про молодість.
Хочу сказати, що це був жарт, що не це я загадувала, але в горлі ніби клубок утворився. Ні слова не вимовити.
Моя рука починає світитися білястим світлом, воно обволікає мою шкіру. Та розгладжується, зникають усі зморшки й сухість, стає матовою і гладкою, як пластикова поверхня!
Усередині все скручується. Ні, ні. Я не хочу вмирати! Я так мало встигла. Навіщо я взагалі про це безглузде бажання сказала?
— Чудово. Лялька для утіх. Ідеальна та прекрасна. Ти запитаєш, чому саме жива жінка потрібна? Тільки ви можете дати справжні емоції й почуття клієнту, тільки ви можете подарувати справжнє задоволення! — продовжує цей божевільний, крутиться поруч зі мною. — Нічого, коли я з тобою закінчу, ти перетворишся на ідеальну та слухняну ляльку. Хто б міг подумати, що людина з іншого світу буде сумісною з цим заклинанням!
Він простягає до мене руку. З грудей виривається помаранчевий сяйнистий клубок.
Незнайомець крутить його у своїх пальцях.
— Чудово, — шепоче він. — Просто чудово, а який контроль. Пан буде радий.
Я хочу прохрипіти бодай щось, але не можу вимовити ні слова. Навіть зрушити не можу, тільки очима воджу з боку в бік. Як же я так могла утрапити? І головне — за що? Гул глушить голос чаклуна, і я не чую нічого. Перед очима темніє.