Розділ 32: Вигнанці

Ми рвонули всі разом із підземелля одразу, як тільки наші вороги відійшли на декілька метрів від Амарантелу. Біля дому зчинилася справжня паніка. Ми ледве прорвалися до Олівера через натовп людей, які один поперед одного намагалися йому хоч чимось зарадити, але, самі того не усвідомлюючи, лише заважали нам робити те, що було справді необхідно.

- Пропустіть нас! - вигукнув Джервас. - Це наш близький родич!

Минув ще якийсь час, поки натовп все-таки дав нам дорогу і ми нарешті побачили Олівера зблизька. Хлопець лежав на траві із заплющеними очима, немовби просто заснув - все ще було незрозуміло, чи залишилися в ньому хоча б натяки на життя. Кров розтікалася навколо нього темною калюжею, що з кожною секундою ставала більшою і все сильніше зафарбовувала траву в червоний колір. Завжди жвавий та усміхнений Олівер тепер не був схожим сам на себе.

Реджинальд опустився на коліна поруч із ним і обережно оглянув місце, з якого стирчала стріла. Увесь цей час ми вислуховували непрохані суперечливі поради від мешканців Сорренвілля, які за цим усім спостерігали. Ліпше б їх там із нами не було.

- Стріла пройшла дуже близько біля серця, але не зачепила його. - пояснив Реджинальд. - Талуріанці зазвичай використовують отруту для своїх стріл, але вона діє відносно повільно. У нас ще є невеликі шанси його врятувати. Та до знахаря трохи далеко, можемо не встигнути.

- Навіщо нам знахар, коли є набагато швидший варіант? В підземелля його! Швидко! - наказала Амаранта. - Еноло, в нас є дракон стихії землі, Террон. Ти добре маєш знати, що йому наказати.

- Я ніколи не робила цього раніше!

- Тебе ніхто і не питає.

Реджинальд акуратно витягнув стрілу і добре обдивився наконечник на наявність отрути. Проте, навіть якщо вона там і була, то надто сильно змішалась із кров'ю, щоб її можна було помітити.

Люди потроху почали розходитися по домах, тому перенести пораненого в підземелля Амарантелу нам не особливо хтось заважав. Нарешті ми опинилися в камері, де спав Террон - його сон нам довелося безсовісно перервати. Він був дещо меншим від Мора, але все одно здавався величезним. Його луска була кольору вологої землі, темно-коричневої, з прожилками зелені, що світилися в темряві.

Амаранта навчала мене цьому раніше - настав час використати засвоєні знання. Я знала, що якщо Олівер не прийде до тями, вона мене точно приб'є і це вкрай дивно, що цього ще досі не сталось.

Дракони землі мають можливість лікувати, зцілювати, повертати до життя. І ніхто в цьому божевільному домі не встановлював з ними кращий зв'язок, ніж я. Не вийде в мене - не вийде в нікого.

- Мені потрібно, щоб ти зцілив свого наглядача.

- Тобі потрібно? Тоді чому це маю робити я? - голос Террона пролунав у моїй голові, неначе мій внутрішній голос.

Вперше за все життя я зрозуміла мову цих істот. Вони спілкувалися між собою за допомогою мікрохвиль, при цьому навіть не роззявляючи рота - і ця мова ніколи не призначалася для людей.

- Олівер помирає! - крикнула я.

- Тобто ви мене розбудили, щоб я вилікував хлопця, який не завжди вчасно приносив мені їжу? Через його легковажність я та мої друзі іноді голодували до самого вечора!

Я розуміла, що якщо він, зрештою, повністю відживе, Амаранта рано чи пізно прочитає йому довжелезні нотації. Але зараз ще був не час.

- Якщо цей хлопець помре, їжу вам буде взагалі приносити нікому - лише одиниці готові працювати з такими істотами, як ви.

- Ти обіцяєш, що він виправиться? - ці слова прозвучали дещо загрозливо. - Ти сама в це віриш?

- Ми проведемо з ним серйозну розмову. Він більше не допускатиме таких необачностей.

- Ну дивись мені. - Террон виглядав недовірливим до мене. - Бо якщо нічого не зміниться, то просто нагадаю, що нашого виду тут більше, ніж вашого. І в нас у владі вогонь - боюся, сили будуть нерівні.

- Добре, ми зрозуміли. Не треба зайвий раз погрожувати.

- Це не погроза - більше угода з певними умовами.

- Домовилися. А тепер врятуй його, поки не пізно.

Його луска яскраво спалахнула і смарагдово-зелене світло осяяло камеру, наче полум'я від багаття. Террон огорнув Олівера, наче важка ковдра, і ми побачили, як кров різко спинилася, а рана починає затягуватися просто на очах. За якісь лічені хвилини слід від стріли зник повністю, однак ми всі розуміли, що в його судини, скоріше за все, потрапила отрута, а для її виведення необхідно більше часу. Досі не все залишалося зрозумілим.

- Талуріанці не дають спокою всім іншим від самого започаткування Лумінорії, а це вже тисячі років. - мовив Свен, хоча в цей момент його ніхто особливо не слухав. - Вони вирішили, що їм мають віддати частину землі під створення власної держави, але самі не вміють на ній як слід господарювати. Усе, на що вони здатні - це красти та вбивати. І що, тепер дозволити цим бандитам встановлювати свої правила? Для чого нам, лумінорцям, сусідство із варварською країною?

- Братику, дякую за неймовірно цікаву лекцію, але нам зараз в останню чергу потрібне твоє занудство. - Джанель змусила його замовчати.

- Ти тільки приїхала, а вже не даєш мені висловити свою думку!

- Тобі пояснити, в якому місці всім твоя думка? Ти серйозно? Наш кузен помирає! Повір, нам на тебе начхати!

То був той рідкісний випадок, коли дорослі не дорікнули дівчині за її поведінку.

- Але ти ж могла його зупинити, коли він зірвався і побіг! - дорікнула мені Офелія.

- Думаєш, я не намагалася? Він твердо вирішив захистити Неріну і йому було глибоко байдуже на мої вмовляння.

- Ти тільки те й умієш, що виправдовуватися!

Я пропустила цю фразу повз вуха - зараз було не надто доречно сваритися. Та й із Офелією в мене із самого початку не складались приязні стосунки і я не збиралася це виправляти саме в момент, коли Олівер перебував на межі життя та смерті.

Ми чекали десять, двадцять, тридцять хвилин - нічого не змінювалося. Час летів зі швидкістю світла. Минула вже майже година - ми не втрачали надії. Фрейри одного разу вже втратили свою дитину і втрачати ще когось було б уже занадто.