Розділ 31: Господарі не просять дозволу

Підземелля Амарантелу ніколи не здавалося мені затишним, але тієї ночі навіть найтісніший і найтемніший сарай міг послужити надійною схованкою. Ми стояли біля сходів, що вели до виходу нагору, притулившись до холодних стін, і намагалися не говорити надто голосно.

За лічені хвилини десь угорі зчинилася справжня метушня. Крізь товщу каменю відлунювали кроки сотень людей - таке враження, що безлад коївся просто біля наших воріт.

- Де Неріна? - тривожно спитав Реджинальд.

Я оглянула очима всіх присутніх у підземеллі - дівчинки тут усе ще не було.

- Вона дуже ляклива - думаю, сховалася у своїй кімнаті. - припустила Офелія.

- Я заглядав до неї в кімнату, щоб забрати малу із собою, - стверджував Джервас, - але її там не було. Подумав, що вона побігла за вами...

- Неріна обов'язково прийде! - обнадійливо сказала Джанель. - Дівчинка просто не встигла ще сюди добігти. Хтось її бачив дорогою сюди?

Кожен із нас заперечно похитав головою. Раптом Арделія нажахано сплеснула руками.

- Я згадала, як вона перед сном пішла гратися на вулицю... А що, як її схопили?

- Мамо, не драматизуй! - Амаранта закотила очі.

Олівер підбіг сходами нагору до виходу з підземелля, спостерігаючи у вічко за розвитком подій. Я побігла за ним - цікавість взяла гору. Мої здогадки підтвердилися - поруч із Амарантелом зібралися два великих натовпи людей: сорренвілльці - з одного боку, талуріанці - з іншого.

Кожному у Лумінорії було добре відомо, що це за народ. Вони вважалися ізгоями, вели кочівний спосіб життя, не бажали рахуватися з іншими людьми та діставали блага здебільшого варварськими методами. Більшість крадіжок, погромів, підпалів чи інших злочинів учиняли саме ці покидьки, а ради з ними не міг дати ніхто, навіть королівська варта. То були справжні психи - дикі, жорстокі, агресивні, без правил та гальм у голові. І, звичайно, в їхній уяві саме вони були господарями Лумінорії, яким несправедливо не віддали їхню землю. Щоправда, останнє десятиліття про них майже нічого не було чути і багато хто вирішив, що талуріанці потроху вимирають, бо й так ніколи не були багаточисельним плем'ям. Але зло рано чи пізно дає про себе знати.

Це було вперше, коли я побачила їх на власні очі. Зовні вони нагадували справжніх дикунів, яких мало торкнулася цивілізація - одягнені в шкури тварин, із розмальованими обличчями та оздобами, виготовленими із пір'я, кольорового каміння чи кісток тварин. Багато з них мали чимало шрамів - ймовірно, як згадка про криваві бої. І геть усі до єдиного озброєні хто луком зі стрілами, хто списом.

Попереду стояв їхній багаторічний ватажок, про якого я багато чула і читала, але ніколи не бачила - його звали Зорг. І, здається, я зрозуміла, за яким принципом талуріанці обирали собі правителя - він виглядав найкремезнішим та найдикішим серед своїх побратимів.

- Минають роки, а ви так і не виконали наші вимоги. - він щосили стукнув списом по землі - настала мертва тиша.

Поруч із ним стояла молода дівчина років вісімнадцяти, вкрита численними татуюваннях і пофарбованим в усі можливі полум'яні відтінки волоссям. Невже його донька так швидко виросла і бере участь у погромах разом зі своїм батьком?

- Це Вейра? - тихо спитала я Олівера.

- Схоже на те. Вона ще дуже схожа на Зорга - обидвоє дуже страшні та неохайні.

І він був правий, хоча, чесно кажучи, більшість талуріанців були чимось схожими між собою - майже всі вони були смуглі, із чорним, як смола або пофарбованим у яскраві кольори волоссям, кремезною статурою та дещо вищим ростом, ніж у лумінорців. Та найбільше привертали увагу їхні очі - від насиченого бурштинового до майже чорних.

- Поки ви процвітаєте та живете своїм життям, ми досі тиняємося, немов вигнанці, не маючи права на свою державу! - викрикнув Зорг. - Ви не вділили нам бодай клаптика землі, а самі пануєте без усяких мук совісті.

Пам'ятаю, колись у школі, ще в інтернаті, на розповідали, що талуріанці найбільше не люблять елітарні сім'ї - ймовірно, через внутрішню заздрість, бо самі не мали взагалі нічого. І, це правда, усі їхні намагання створити власну державу одразу приборкувалися, що було цілком логічно - нікому не потрібне сусідство із такими дикунами. Офіційна влада просто би розв'язала їм руки.

- Побачите - прийде час і ми почнемо вбивати вас, простих лумінорців, один за одним, не жаліючи навіть найменших. І так буде доти, доки ви не висунете династії Емеральдін наші вимоги - і доки їх не буде виконано. Вбивство драконихи у ваших краях було лише сміхотворним попередженням, яке ви сприйняли недостатньо серйозно. Так, ми спеціально підкинули сюди її труп - але ж ви, недоумки, завжди погано розуміли натяки. І навіть коли Орсон Вейн став першим у нашому списку жертв, ціла країна все ще ні про що не здогадувалася. Ви наче сліпі і глухі... Дайте нам землю і право створити свою державу!

То от хто вбив тоді дракониху та містера Вейна! О, Боже, їхні смерті були такі безглузді! І все через те, що дехто хотів проявити свою перевагу.

- Віддайте нам спочатку Джонатана Фрейра!

- Але його немає серед нас! - то був Вільям, колишній однокласник Аморелії - я одразу впізнала цього хлопця.

Решту мешканців Сорренвілля просто мовчали. Підозрюю, що вони й не планували виходити до талуріанців - більшість із них, напевно, просто вибігли надвір, щоб знайти безпечне укриття, але забракло часу.

- Віддайте нам цього покидька і ніхто з вас не постраждає!

- Вибачте, але навіщо вам він? - Вільям виявився єдиним, хто насмілився дати відповідь - інші навіть не дихали.

- Ти ще питаєш, для чого нам цей виродок? Він наробив чимало біди - видурив гроші у нашого племені, обвів нас навколо пальця, пошив у дурні, а тоді залишив ні з чим. Єдине, чому нам потрібен старший син Фрейрів - це щоб убити його.

- Джонатана розшукує ціле королівство. Якщо королівська варта не може його знайти, то чому це має вдатися нам?

В цю мить Зорг став подібним на розлюченого дракона, що от-от збирається спалити дотла ціле місто. Ми тільки мовчки спостерігали, як далі розгортатимуться події.