Розділ 30: Вогонь не терпить брехунів

Події в підземеллі розвивалися зі швидкістю світла.

- Ти просто зараз, в цю ж секунду, береш і розказуєш мені всю правду до єдиного слова. - вона міцно стиснула мою руку, не даючи можливості втекти.

- Не розумію, про що ви, мамо. - досі незвично було звертатися до неї, як до мами.

- Все ти прекрасно розумієш, досить придурюватися!

- Якщо я знову вас чимось розізлила чи поступила неправильно, то так і скажіть. Я не зобов'язана вгадувати чужі думки.

- Ти приховуєш від мене один дуже важливий факт.

- Все одно не розумію. Дайте хоч натяк, бо я за свої неповні чотирнадцять років багато чого приховувала, яку саме дурню із тих всіх ви маєте на увазі?

- То ти ще й насмілюєшся огризатися? - її довгі гострі нігті майже вп'ялися в мою шкіру.

- Ай! Відпустіть мене, бо...

- Бо що? Підеш і нажалієшся бабці Арделії? Поплачешся Оліверу з Джервасом? Теж мені захисники! - Амаранта зловісно засміялася. - Розповідай, з ким нещодавно ти мала зустріч.

- Я ніде не буваю окрім школи чи дому.

- Справді!?

Вона відпустила мою руку - сліди від її нігтів ще досі проступали на шкірі. Я все насправді усвідомлювала - Амаранта питала про Фіору. Але звідки їй могло це бути відомо? Невже ця психопатка стежить за кожним моїм кроком? Так, про зустріч знала Джанель, але їй можна повністю довіряти - вона б точно не видала мій секрет нікому, особливо своїй мамі, бо знає, на що та здатна.

Наступної миті все відбулося блискавично. Я й не встигла моргнути, як Амаранта витягнула предмет, схожий до наручника, і закріпила його навколо мого зап'ястя, а коли я ледь збагнула, що відбулося, то відчула нестерпне печіння - спочатку в руці, потім поступово по всьому тілу.

- Ай, що ви робите? - я хотіла вирватися, але не вистачило сил.

- Караю тебе за брехню, - спокійно мовила вона, - Цей браслет обпікатиме тебе щоразу, коли ти брешеш. Тож скажи мені чесно, моя бідолашна дівчинко - Фіора спілкувалася з тобою особисто?

Я відкрила рота, але з мене не вирвалось ні слова - цього разу я не насмілилася брехати. Всередині мене неначе горіло полум'я.

- Так, вона покликала мене зустрітися з нею.

- І ти погодилася?

- Так.

- Одразу?

- Так.

- Нікому не зізнавшись, куди йдеш тієї ночі?

- О, Боже, так воно і було! Відпустіть мене вже нарешті!

Та, здається, їй подобалося наді мною знущатися. Амаранта і не збиралася закінчувати свій допит - вона мала час і натхнення.

- Що тобі розповіла Фіора?

- Клянуся, нічого такого, що вам би могло бути цікаво. - браслет почав обпікати мене ще сильніше - ця невідома мені штука здалеку чула мою брехню. - Ай!

- Не вмієш грати в справедливість? Отримуй розплату!

Мене немовби спалювали заживо. Дихати ставало дедалі важче, шкіра обпеклася настільки, що хотілося її просто із себе здерти. Навколо мене не було жодного вогню, але відчувалося так, ніби я знаходилася в самому серці справжнього пекла. Я вже навіть готова була сказати правду, тільки більше не могла промовити ні слова.

- Будь ласка... - прохрипіла я. - Я скажу вам, обіцяю!

Поняття не маю, звідки в мене знайшлися ті останні сили. Я розповіла все від початку до кінця, і по мірі розкриття правди мені ставало краще. Врешті-решт, наприкінці моєї розповіді Амаранта відчепила браслет і я зробила ковток свіжого повітря. Тоді швидко оглянула руки - на шкірі не залишилося жодного опіку, хоча хвилину тому я неначе горіла.

- Запам'ятай раз і назавжди, моя дорогенька, - коли вона так до мене зверталася, то ніяка я була не дорогенька, - ти нікому, чуєш, НІКОМУ не маєш переповідати те, що почула про нашу династію від Фіори.

- То це правда - все те, що сталося декілька поколінь тому? - вперто спитала я.

Амаранта мовчки подивилася на мене таким поглядом, що стало зрозуміло - питання було зайвим. Вона не любила піднімати незручні для неї теми - зате дуже полюбляла робити це з іншими.

- Переходимо до тренувань, Еноло. В нас обмаль часу на пусті розмови.

***

Вона рано чи пізно мене вб'є.

За вікном уже добряче стемніло, я крутилася в ліжку, малюючи щось у блокноті, щоб відволіктися і забути про все на світі. Я намагалася переконати себе, що час заснути. Останніми днями я дуже погано сплю і безсоння стало моїм головним супутником у всіх негараздах.

Амарантел мав стати для мене прихистком, проте поступово перетворювався на золоту клітку, в якій усе було показово бездоганним, але це якщо не заглянути глибоко всередину. Звідси не було виходу, мені не залишалось куди тікати і перебування в стінах маєтку з кожним днем дедалі більше нагадувало ув'язнення, кінця якому ніяк не видно. Відтепер я більше не була впевнена, чи варто тут узагалі перебувати, але подальший план теж не вимальовувався. Жити на вулиці видавалося сумнівною перспективою. Пожалітися на прийомну сім'ю у відповідні служби? По-перше, Амаранті усе зійде з рук. По-друге, мене повернуть у притулок, після якого практично ніколи нема майбутнього і де мене усі ненавиділи. В Амарантелі, попри певні недоліки, в мене також була і підтримка.

Як же мене це все дістало.

Я поступово поринала в сон, поки роздуми пожирали мене зсередини і знищували мою свідомість дотла. Останнім часом лягти поспати означало не стільки відпочити, як втекти від жорстокої реальності та закритися від неї у своїй голові. На жаль, іноді ця реальність приносить біль. І час не завжди його лікує - буває, що рани не загоюються, а ще більше кровоточать.

Переді мною був берег океану. Я сиділа там зовсім одна, будуючи замок із золотого піску та прикрашаючи його кольоровими яскравими камінцями, які приносили сюди хвилі. Поруч зі мною енергійно гасав Тейлін, вивчаючи природу навколо та намагаючись щоразу стрибнути все вище і вище. Одна мить - і цей бешкетник стрибнув просто на мій замок, знищивши його вщент.

- Ах ти... - тільки і спромоглася вигукнути я, не сказавши драконеняті нічого поганого - на нього навіть неможливо було по-справжньому розізлитися.