Розділ 27: Запрошення

Здається, останнього тижня нас вирішили буквально завалити листами, бо вже днів через три-чотири у поштову скриньку надійшов іще один - цього разу адресований мені. За іронією долі, першою його знайшла саме я, а не, наприклад, Амаранта, яка контролювала не те що кожен мій рух, а кожен мій подих.

Але хто б мені міг що-небудь писати? Практично все моє коло спілкування жило зі мною в одному будинку. Якщо бути точною, то я жила з ними. Лірель, яка єдина з усієї школи проявляла бажання зі мною спілкуватися, ніколи не виявляла такого інтересу поза межами навчального закладу. Та й сенс їй писати, якщо ми час від часу бачимось вживу? Інтернат Ігнісу теж одразу відпав, як варіант - гадаю, коли мене вдочерили і забрали звідти куди подалі, вони влаштували гучну вечірку на цю честь, а тоді забули мене навіки вічні. Зрештою, як і я їх.

Проте факт залишався фактом - на моє ім'я надійшов лист.

Він був складений увосьмеро, пожмаканий, без конверта та печатки - просто неохайний клаптик пожовклого паперу, який, як здавалося з вигляду, умудрився пережити не одну війну. На якийсь час у мене промайнула думка, що це хтось із дітей вирішив пожартувати - Олівер міг підкинути якусь дурницю, або Неріна залишила малюнок. Але коли я розгорнула папір, то побачила рівні, акуратні літери, що утворювали змістовний текст.

Я швидко побігла до своєї кімнати, замкнулася на ключ і почала читати.

Люба Еноло Фрейр!

Якщо ти читаєш цей лист, значить, він дійшов до тебе цілим і неушкодженим. Ми не знайомі з тобою особисто, ніколи раніше не спілкувалися і навіть не перетиналися. Я не можу назвати тобі свого імені - листи, на жаль, іноді потрапляють до рук не свого адресата. Але я знаю тебе. Знаю, звідки ти, що тобі довелося пережити, що ти вже встигла дізнатися про Амарантел і, найголовніше - що від тебе так уперто приховують.

Але досить уже лірики.

Приходь уночі до Будинку без вікон - ти точно знаєш, де це. Не бери нікого із собою - навіть тих, кому довіряєш. Люди, які оточують тебе, небезпечніші, ніж тобі здається, і не всі з них бажають тобі добра. Тим більше, про нашу зустріч не можна знати нікому взагалі - і, повір, це у твоїх інтересах.

Я розповім тобі правду про багато чого, що тебе цікавить, а також і про те, що ніколи не виринало у твоїй свідомості. Але май на увазі: ця правда може зруйнувати все, що ти встигла полюбити. А це до біса боляче, та іноді біль буває неминучим, моя тендітна бідолашна квіточко.

Я чекатиму тебе сьогодні після півночі біля південної стіни, Еноло. З нетерпінням чекатиму.

Я сиділа на ліжку, тримаючи листа в руках, і перечитала його ще з декілька разів. Після самого тексту не було жодного підпису, прізвища, чи хоча б натяку на його автора.

Будинок без вікон - те саме закинуте місце на околиці Сорренвілля, про яке розповідав Олівер і який місцеві обходять стороною та складають цілі легенди. Звісно, де ж іще назначити таємну зустріч, як не в геть безлюдному місці? Та ще й пізньої ночі. Хіба не так виглядає пряме запрошення до пастки?

Хтось кликав мене туди на зустріч. Комусь це було необхідно.

Я перебрала в голові всіх, хто міг би це зробити. Олівер? Ні, він би не став писати анонімки - він би просто зайшов до кімнати й сказав: "Еноло, я маю шалену ідею". То був надто прямолінійний хлопець і говорити загадками аж ніяк не в'язалося із його особистістю. Амаранта? Вона б не запрошувала мене нікуди - вона б наказала. Свен? Він би написав довго, заплутано, занудно й обов'язково з якоюсь цитатою з книжки. Офелія узагалі не стала б писати. У Джанель своє життя і свої пригоди, з якими дівчина ледве дає раду.

Залишався Джонатан. Але навряд чи цей хлопчина хоча б здогадувався про моє існування. Та й не думаю, що він ховався десь поруч - у Соррренвіллі його б вирахували за лічені дні. Тут не так багато місць, щоб безпечно заховатися.

Або ж це таки була пастка.

Я подивилася на перстень, який носила на пальці. Хронокристал показував минуле, а не майбутню потенційну небезпеку, на відміну від знаменитого персня Вейнів. Але, як показує практика, і могутні артефакти не завжди рятують від фатальних наслідків.

То йти чи не йти?..

Не впевнена, чи достатньо раціонально я мислила, приймаючи це рішення. Але тоді я згадала Джерваса та Олівера, які мислили на кшталт "ліпше ризикнути і потрапити в цікаву пригоду, ніж не спробувати і провести час нудьгуючи".

Навіть якщо ця пригода виглядала дещо сумнівною.

***

У школі все ще тривали канікули, тому можна собі було цілком дозволити безсонну ніч, а виспатися за світлої днини. Втеча із Амарантелу не зайняла багато часу чи обережності, бо всі або вже дивилися десятий сон, або тільки змушували себе заснути - так чи інакше, кожен знаходився у своїй кімнаті. А дім був надто величезних розмірів, щоб проконтролювати кожен скрип чи шурхіт.

Дорога до Будинку без вікон зайняла близько двадцяти хвилин і вона б не здавалася такою довгою, якби не нестерпний холод та зимове повітря. Такі зустрічі все-таки комфортніше назначати влітку.

Та біля домовленого місця не виявилося жодної живої душі. Принаймні серед людей... бо минуло не більше хвилини, поки я не побачила перед собою на снігу красиву пташину, нехарактерну для цих країв і взагалі рідкісну для цілої Лумінорії - то був зорвік. Він виділявся тим, що птахи цього виду не мали власного кольору - їхнє оперення було відображенням навколишнього середовища. Саме цей зорвік був сніжно-білим, а краї його крил були настільки розмитими, що зливалися із чарівним сніговим пейзажем, наче вони були одним цілим. Він був таким крихітним, що легко б помістився на долоні.

Та от його праве крило... воно стікало кров'ю. Як ніби хтось у нього чимось поцілив.

Я хотіла присісти, щоб оглянути зорвіка, та в ту ж мить переді мною був не він, а красива молода дівчина - повністю білосніжна. Навіть її погляд був крижаним, холодним, мов лід.

- О, Боже, це ти була тією пташкою?