Розділ 23: Одного буденного вівторка

Ранок того разу видався похмурим, небо вкрилося сірими хмарами, за вікном лило, як із відра, вулиці містечка перетворилися на ріки, а це означало, що в школу вже вкотре слід буде йти під проливним дощем. Останнім часом мене пройняла ностальгія за сонячною погодою Ігнісу, але, правду кажучи, то був чи не єдиний плюс мого проживання в тих краях.

Надворі стояв аромат осіннього листя та диму із коминів навколишніх будинків. Небо нависало над Сорренвіллем так низько, що, здається, його можна було торкнутися кінчиками пальців, якщо підстрибнути достатньо високо. Пізня осінь була передвісником швидкого настання зими, а, отже, зимові канікули стрімко наближалися. Нарешті, ще всього лиш трішки протягнути!

Я намагалася зосередитися на уроці елементальної магії, але думки мої були дуже далеко - десь між Багряним озером, Лісом Тиші, підземеллям із драконами і кабінетом Амаранти, між нічним польотом на Морі й тим, що повідомив мені Джер про таємну змову. Місіс Квінсі щось там розповідала про взаємодію стихій, її стиль викладання був захоплюючим, майстерним і зацікавлював навіть найбільших ледарів класу, але слова проходили повз мене і розчинялися у повітрі. Останнім часом сталося надто всього багато і хотілося якнайдужче зібрати докупи уламки цих таємниць. Навчання завжди було в мене в пріоритеті, я мріяла отримати чудову освіту.

Але як зосередитися на тій освіті, коли ти живеш в епіцентрі справжнього божевілля?..

***

Коли продзвенів дзвінок на велику перерву, я підвелася з-за парти, зібрала свої речі в полотняну торбу й вийшла на вулицю. Шкільне подвір'я в ліцеї Сорренвілля було невеликим, вимощеним сірим каменем, зате вкрите чадернацькими рослинами, під якими стояли лавки, і з невеликим фонтанчиком у центрі, що зламався приблизно два покоління тому і ніхто не поспішав його полагодити. Учні розбилися по купках: хтось сидів на лавках, хтось ганяв м'яча, хтось просто стояв, обговорюючи останні плітки. Я зазвичай трималася осторонь, біля дальньої стіни, де стояла стара альтанка, обвита плющем, - там було тихо, і ніхто не звертав на мене уваги, окрім Джерваса, на якого я якраз і чекала. Офелія продовжувала вперто мене ігнорувати і не те щоб я цим хоч якось переймалася.

День був відверто нудним та одноманітним і я мріяла, щоб врешті-решт він заграв новими барвами. Та чи правду кажуть, що своїх бажань іноді варто боятися?

Мого зведеного брата не було видно поблизу - його часто затримували, щоб обговорити подальші змагання з аквари і, скоріше за все, це був якраз той випадок. І от раптом до мене підійшли - ні, то був зовсім не Джер.

- О, дивіться, це ж наша новенька! - пролунав позаду мене дзвінкий противний голос. - Та сама дивачка, яка без роду і племені!

Я інстинктивно повернула голову. То була Амаріс, дівчинка з іншого класу, на рік старша за мене, і єдине, чим вона славилася в наших околицях - це популярністю, яка не мала жодного підґрунтя. Адже насправді нічим іншим вона похвалитися не могла, особливо рівнем інтелекту. Зовнішністю дівчина аж до болю нагадувала Амаранту в юності, що викликало ще більшу відразу.

- Що, води в рот набрала? - Амаріс стала просто переді мною, авторитарно схрестивши руки. - Може, в притулку тебе навчили тільки мовчати? Бо навряд чи вас там учили бодай говорити!

Поруч із нею стояли ще двоє - її постійні супутниці та найкращі подруги, яких я знала лише з вигляду, але не запам'ятала на ім'я, бо мені ці особи були максимально нецікаві і не менш огидні своєю поведінкою.

Трохи віддалік стояла Лірель - та сама, що колись першою підійшла до мене знайомитися. Дівчинка виглядала розгубленою, наче хотіла чомусь зарадити, але боялася втручатися.

- Дякую, мене навчили не тільки говорити, - зухвало відказала я, - Просто не вважаю за потрібне витрачати слова на тих, хто їх нітрохи не вартий.

Амаріс аж точно не сподобалася моя відповідь. Такі люди не люблять, коли їм перечать.

- О, які ми гонорові! А тобі розповідали, чому Фрейри тебе взяли? Бо ти настільки жалюгідна, що їм стало шкода тебе. Вони побачили бідну сирітку, яка нікому не потрібна, і вирішили, що це буде їхня добра справа взяти під опіку якусь нікчему. Не особливо розумні люди, скажу чесно... Опікуватися порожнім місцем? Ні, дякую - я б не утнула таку дурницю.

Я відчула, як усередині мене щось стискається. Це було не вперше, коли мені казали щось подібне - Амаранта говорила ті самі слова, тільки значно жорсткіше, - але тут, на шкільному подвір'ї, серед сміху й гамору, це звучало інакше. Я мала деякий досвід ставити на місце усяку підлоту, то чому б не скористатися цими вміннями?

- Амаріс, - сказала я байдуже, навіть не дивлячись у сторону тієї бридкої компанії, - Твоїх батьків мені шкода не менше за Фрейрів. Це ж треба мати залізні нерви - все життя виховувати таку паскуду і не віддати її в дитбудинок!

- Ой, а вона ще й перечить! - Амаріс сплеснула долонями. - Дівчата, ви це чули? Енола мені посміла відкрити рота! Повтори-но ще раз, що ти там патякала? Вибач, звук погано доходить від порожнього місця... А що, сирітко, може, твої прийомні батьки вже пожаліли, що взяли тебе? Бо я чула, що Амаранта Фрейр терпіти тебе не може. Як я її розумію - бідна жінка надто пізно визнала свою помилку!

Це було вже занадто. Я відчула, як усередині мене підіймається хвиля - не гніву, не образи, а чогось іншого, що за своєю силою перевершило б і найсильнішу бурю. Це було схоже на вогонь, який спалахнув десь у самому центрі моєї свідомості і миттєво розлився по всьому тілу, наповнюючи кожну клітину пекучим жаром. Я вперше за всю нашу сутичку подивилася на Амаріс і раптом світ навколо нас почав змінюватись.

Крони дерев навколо нас задрижали, немов від сильного вітру, що здіймається перед ураганом. Чорне, довге до самої талії волосся Амаріс здійнялося вгору, наче її вдарило струмом, а її очі інстинктивно міцно заплющилися. Губи дівчини розтулилися, проте з них не вирвалося жодного звуку. Вона схопилася за горло, наче їй раптом стало важко дихати, і різко сіла на землю. Її супутниці відскочили назад, скрикуючи і панікуючи.