Розділ 19: Ще трохи темряви

Перше, що кинулося в вічі, як тільки ми переступили поріг прихожої - у каміні жеврів вогонь. А перед ним стояла бабуся Арделія, яку я спочатку не впізнала - місіс Фрейр ніколи не з'являлася в такому вигляді поза межами своєї кімнати. Вона була одягнена в непримітну нічну сорочку. Її волосся, завжди бездоганно вкладене, тепер неохайно спадало по плечах, а її обличчя було повністю позбавлене макіяжу.

У полум'я догорали листки паперу.

Я впізнала цей рух - точнісінько так само, як Офелія тієї ночі, коли я застала її в цій самій прихожій. Та сама квапливість, той самий нервовий погляд через плече, ті самі тремтячі пальці. Тільки тепер це була не Офелія, а жінка, яка завжди здавалася мені найщирішою, найтеплішою, найвідкритішою та найменш схильною до таємниць - і якій, як виявляється, теж було що приховувати.

Нам не довелося довго чекати її реакції.

- О! - вигукнула Арделія, відступаючи на крок від каміна і нервово сміючись. - А чого це ви не спите? Уже так пізно! Дітям давно час у ліжку!

- Бабусю, - Джервас здивовано потер потилицю, - Гадаю, було б раціональніше спитати, що ти тут робиш о такій порі?

- А, ти про ось це? - старенька театрально махнула рукою, наче не одразу зрозуміла, про що йде мова. - Просто чергова макулатура! Різні листи ще з юнацьких років від тодішніх кавалерів - ха-ха, ви ж розумієте! Знаєте, скільки в мене було залицяльник? Хочете, колись порахую? Я ж була першою красунею Сорренвілля! О, це були золоті часи! Такі часи... А тепер от - сиджу, згадую молодість, вирішила трохи розчистити старі папери... Безсоння - воно таке...

Вона говорила швидко, надто швидко, і її голос був на півтону вищим, ніж зазвичай. Кожен із нас бачив, що вона однозначно бреше.

Зі сходів долинали кроки. Одні з них був тим самим характерним цокотом підборів, який я впізнала б із тисячі - Амаранта. Реджинальд з'явився в прихожій разом із нею майже одночасно. Проте складалося враження, що прийшов він сюди лише через її наказ, бо по його виразу обличчя видавалося, що мій прийомний тато частково ще додивлявся свій сон, чого не скажеш про його дружину.

- Дорогенька матуся, - ці слова, направді, звучали аж надто саркастично - Амаранта не виглядала задоволеною, - Що тут таке коїться?

- Люба моя, це не те, про що ти могла подумати! - Арделія сплеснула долонями, і її численні браслети, які вона, вочевидь, навіть не зняла перед сном, задзвеніли на цілий будинок.

- А про що я взагалі маю подумати? Ти не найшла кращого часу для спалювання листів, окрім як п'ята ранку? Чи, можливо, цю годину було вибрано спеціально - скажімо, щоб не привертати зайву увагу?

- Послухай, я намагаюся тобі пояснити! Це мої юнацькі листування, які займають купу місця і слугують лише для того, щоб збирати пил.

- Не бреши мені! Ми всі чудово знаємо, як ти бережеш будь-яку деталь, яка нагадує тобі про старі добрі молоді роки. Мамо, я вже давно виросла і зі мною не пройдуть усі ці дурнуваті фокуси.

У прихожій запала така тиша, що я чула, як потріскує вогонь у каміні і завиває вітер за вікном. Ми заклякли на рівному місці. Ніхто, мабуть, не переймався тим, що ми робили вночі надворі - фокус уваги різко змістився. Наші пустощі просто випали з поля зору.

- Мамо, нам слід поговорити наодинці.

- Дитино моя, заспокойся...

- Я не збираюся повторювати двічі! - голос Амаранти нагадував випари ртуті. - І, так, я тобі вже давно не дитина - час це запам'ятати.

Вона взяла стареньку під лікоть і потягла її в бік кабінету. З ними слідом пішов і Реджі. Але перш ніж зникнути у лабіринтах нескінченних коридорів, Амаранта обернулася через плече й кинула на нас свій противний владний погляд.

- А з вами чотирма, - просичала вона, - Я ще виясню, що ви робили тут у таку пізню годину.

Ми залишилися в прихожій вчотирьох - я, Олівер, Джервас і Неріна, яка міцно та перелякано тримала мене за руку. У каміні догорали останні аркуші. І разом із ними помирала правда.

***

Я лежала у своєму ліжку, наївно думаючи, що засну після всього, що відбулося лічені хвилини тому.

Мені стало шкода бабусю Фрейр. Я раптом згадала ніч, коли застала Офелію біля цього самого каміна, тільки чомусь до неї довіра тоді одразу зникла. А от із Арделією було зовсім по-іншому. І, хоча вона була для мене справжнім втіленням тепла і турботи, це не виключало наявності в неї своїх скелетів у шафі.

Уся ця божевільна родина трималася на мовчанні так само міцно, як Амарантел тримався на своєму кам'яному фундаменті. Що іще мені доведеться дізнатися найближчим часом? Чи, можливо, деякі таємниці одного дня назавжди помруть разом із їхніми власниками?

Сон не йшов, думки роїлися - треба було негайно чимось себе зайняти. Вночі в Амарантелі особливо не було як себе розважити, але так трапилося, що напередодні Барт дав почитати мені отой свій фоліант про мінерали, який він купив під час нашої подорожі. Не те щоб я була в захопленні від цієї тематики, але робити все одно було нічого, а вчепитись чогось треба було.

Я піднесла лампу і відкрила книжку на першій-ліпшій сторінці.

Аргенталь - рідкісний метал, що його отримують не з руди, а з луски старого дракона, яка відпала природним шляхом під час линяння. Дракони линяють раз на століття, і знайти таку луску майже неможливо. Переплавити її в метал здатен лише вогонь драконячого полум'я. Аргенталь має тьмяний сріблястий колір із ледь помітним зеленим переливом, не піддається корозії, не дряпається жодним відомим інструментом і ніколи не холоне - завжди лишається теплим, наче живий. Використовувався для створення перснів-активаторів для магічних кристалів. Останні відомі поклади аргенталю були вичерпані ще в минулому столітті. Через його надзвичайну рідкість цей метал строго-настрого забороняється передавати у спадок, дарувати, заволодіти ним будь-яким способом. Кожен, хто виявив у себе чи знайшов аргенталь деінде, повинен негайно передати його королівському двору.

Що? В сенсі? Чому Арчибальд не сказав про це ні слова?