Розділ 18: Високо в небі

Стукіт у двері пролунав десь близько другої ночі. Я розплющила очі, ще не до кінця розуміючи, де перебуваю, і втупилася в темну стелю, на якій тремтіли відблиски місячного світла. Стукіт повторився - цього разу тихіше, але наполегливіше, і я зрозуміла: це не сон, не гра уяви, не витівки старого будинку, який, за словами місіс Бріджес, "має власний характер і іноді пустує".

Я накинула на плечі перше-ліпше пальто, що лежало на спинці крісла і навшпиньках підійшла до дверей. За ними стояли Олівер і Джервас - обидва в такому одязі, який не шкода у разі чого знищити і викинути на смітник, з розпатланим волоссям і тим особливим блиском в очах, який не віщував нічого доброго.

- Ти тільки не кричи, - прошепотів Олівер, перш ніж я встигла відкрити рота. - Справа вкрай серйозна.

- Що ви затіяли? - спитала я сонним голосом.

- У нас є ідея, - переможно сказав Джервас. - Геніальна і трохи божевільна, але переважно все-таки геніальна.

- Ми хочемо покататися на Морі, найбільшому нашому драконі, - випалив Олівер, не залишаючи мені шансу на заперечення. - Просто зараз уночі, поки всі сплять. Уяви: небо, зорі, вітер в обличчя - і жодної Амаранти, яка б читала нам нотації!

- Хлопці, ви геть подуріли! Я ніяк не зможу переконати вас у протилежному!

- В цьому й уся суть - хіба можливо переконати божевільного?..

Він не встиг договорити, бо Джервас штовхнув його ліктем і додав, уже серйозніше:

- Ми подумали, що було б добре захопити із собою Неріну. У бідної дівчинки мало радощів у житті - вона ж ізольована від суспільства через свою вроджену ваду. Інші діти бавляться на вулиці, ходять до школи, знайомляться з однолітками, а вона сидить удома й малює свого Елджі. Це несправедливо.

- Ви що, вже все обговорили з нею? - спитала я, уявляючи, як ці двоє серед ночі пробираються до кімнати шестирічної дівчинки й викладають їй свій божевільний план.

- Авжеж, - кивнув Олівер. - Вона погодилася - золота дитина. І вже чекає на нас унизу, на подвір'ї. Її не довелося довго вмовляти.

Я зітхнула, переводячи погляд із одного на іншого. Два змовники, одна німа дівчинка, що вже стоїть у темряві сама, і я - єдина, хто ще міг би зупинити це божевілля. Але замість того я відчула, як усередині мене прокидається щось схоже на азарт.

- Гаразд, - несподівано для себе погодилась я. - Але якщо нас спіймають, я скажу, що ви мене змусили.

- Цілком справедливо, - кивнув Джервас.

***

Підземелля Амарантелу вночі було зовсім не таким, як удень. Кристали світилися тьмяніше, наче теж спали, і лише ледь помітне пульсування синюватого світла нагадувало про те, що ми не в звичайному льосі, а в місці, де живуть істоти, здатні дихати вогнем. Ми спускалися знайомими сходами - я перша, за мною Неріна, яка міцно тримала мене за руку, а позаду нас пленталися Олівер і Джервас, що перешіптувалися, наче розбійники в розшуку.

Мор чекав на нас у найширшій та найвищій камері. Я не працювала з ним раніше, але добре запам'ятала його, бо він і справді був величезним. Його луска була глибокого чорного відтінку. Жодного відбдиску - лише темрява, що поглинає все світло. Його очі, навпаки, світилися тьмяним фіолетовим світлом.

- Його стихія - тінь, - прошепотів Олівер. - І в нього є особлива сила: якщо його осідлати, вершник стає невидимим. Тому ми й вибрали його - якщо хтось подивиться в небо, то побачить лише зорі, бо сам дракон злиється з темрявою.

Сідло на Морі було схоже на кінське, але значно більше, з високою спинкою й додатковими ременями. Вуздечка була зроблена з товстої шкіри, посиленої металевими вставками.

- А ми помістимося всі вчотирьох? - скептично спитала я.

- Ти що, жартуєш? - зайшовся сміхом Джервас. - Поглянь, який це гігантський дракон! Я б іще Джанель сюди взяв, якби ця вертихвістка зараз не перебувала у своїй елітній академії.

- Це школа, Джер. Їй ще рано для вищої освіти, - поправила його я.

- Школа, академія - та яка взагалі різниця? Вона й так не збирається вчитися.

Олівер і Джервас обережно вивели Мора з камери - дракон ішов так тихо, що його кігті ледь торкалися кам'яної підлоги, - а тоді ми всі четверо вибралися назовні із підземелля. Нічне повітря було холодним і свіжим, в ньому пахло мохом та хвоєю.

Я взяла Неріну на руки - вона була легкою і крихітною, як пір'їнка, - і посадила попереду себе в сідло. Олівер і Джервас улаштувалися позаду, а коли ми всі нарешті вмостилися, я взяла в руки вуздечку.

- Мор, - прошепотіла я, - Піднімайся.

Його крила розгорнулися - величезні, чорні, з тонкими прожилками, - і одним потужним помахом підкинули нас у повітря. Земля рвонула вниз, вітер ударив в обличчя, і я відчула, як Неріна міцніше притислася до мене.

Це було дивовижно. Неймовірно. Унікально. Щось таке, до чого й годі було підібрати вірні слова чи відшукати влучні метафори, що неможливо було взагалі описати з найточнішою правильністю. Захоплювало подих - звучало б надто банально. І надто слабко також.

Ми летіли у невідомість, ризикуючи приземлитися деінде у невідомо який час, анітрохи не думаючи про наслідки, неначе нічого і ніде на світі не мало ані найменшого значення, окрім однієї дійсно важливої штуки: ми були вільні та живі. Живі і ще дуже юні - попереду чекало ціле життя. А ще трохи безрозсудні, як воно і личить поводитися в такому відчайдушному віці - і, можливо, саме це і робило нас по-справжньому живими.

Крила Мора безжально прорізували пітьму, а він сам зливався із поглинаючою темрявою і немовби ставав із нею одним цілим - самотня чорна фігура на безпросвітно чорному тлі. Багато метрів внизу розкинулися вулиці Сорренвілля, який освітлювали лише поодинокі ліхтарі. Усі мешканці давно поринули в глибокий сон і ми відчували себе володарями цього затишного містечка, яке було перед нами наче на долоні.

- Агов, Еноло, може, накажеш йому летіти далі? - пустотливо підморгнув Олівер - цей шибеник завжди страждав на недостачу пригод у організмі.

- Чорт забирай, а якщо він неправильно зрозуміє мою команду і полетить кудись... скажімо, геть далеко?