Розділ 17: Паростки зла

Я стояла посеред прихожої Амарантелу, стискаючи в долоні перстень із хронокристалом, який щойно відмовився працювати перед очима всієї родини. Кристал, який лише лічені години тому показував мені розмиті, але такі живі уривки минулого, тепер мовчав, наче звичайний шматок скла. Можливо, він потребував особливих умов, або реагував лише на певних людей, або ж його сила залежала від чогось, чого я ще не знала. Але всі ці "можливо" не мали тепер жодного значення.

- Ти просто дурне паршиве дівчисько, яке прагне уваги! - від Амаранти годі було й чекати інших слів. - Ти росла без піклування, без найменшої надії на майбутнє, сама-самісінька в занедбаній кімнаті. Ти маєш дякувати нам за те, що ми витягли тебе з того клятого пекла! А що натомість?

Всі присутні мовчали. Я відчула, як усередині мене прокидається та сама лють, яка не була мені притаманна від самого народження.

- Ми всі й так знаємо, як ти мене ненавидиш, - продовжила вона, - Хочеш вкотре мені щось довести!?

- А от і помиляєтесь - ви не заслуговуєте і крихти мого часу, витраченого на ненависть до таких, як ви!

Присягаюся, ці слова вирвались у мене абсолютно бездумно. І, так, я зовсім про це не пожаліла.

- У вас раптово померла рідна донька, - вела далі я, - Ви не знаєте достеменно обставин її смерті і тепер, коли нарешті з'явилася можливість хоч трохи привідкрити завісу, щоб дізнатися правду - ви відмовляєтеся сприймати це всерйоз.

- Яку правду? Хронокристал не спрацював і ми всі це можемо підтвердити.

- Він показав правду мені!

- Хто ти взагалі така, щоб тобі вірити?

Це була гірка правда - Амаранта не хотіла мене слухати, бо я й справді була для неї пустим місцем. Усі давно це вже зрозуміли, але не наважувалися озвучити - просто тому, щоб зайвий раз не піднімати неприємні питання.

- Ви взяли мене за доньку, а зараз питаєте, хто я така для вас?

- Сказати тобі прямо? - вона вимовила це таким тоном, наче втовкмачувала істину нерозумній дитині. - Ти володієш тим самим талантом, з яким пощастило і Вів'єн - унікальним талантом, і, якщо його як слід розвинути, це стане бездоганним рушієм нашої сімейної справи. Ми не шукали ще одну дитину - ми шукали помічника для нашої династії. Нам потрібно, щоб ти приносила нам у майбутньому гроші. А що ми маємо в результаті? Норовливу дівчину, яка ставить зайві питання і витрачає час на дурниці.

- Перепрошую, але навіщо ви їй таке кажете? - Олівер став на мій захист. - Яке ви взагалі маєте право...

- Помовчи, якщо не бажаєш покинути сьогодні цей дім назавжди!

Правда полягала в тому, що Амаранта ніколи не розглядала мене в ролі доньки - для неї я була скоріше вигідною інвестицією, активом, черговим рядком у історії династії Фрейрів. І гарне ставлення тут не вважалося обов'язковим пунктом.

- Я ніяк не збагну, - мій голос неначе дрижав від люті, - Як у такої жахливої і бездушної людини, як ви, могла народитися така добра і чиста душею дитина, як Вів'єн.

Амаранта розсміялася, але то був сміх, від якого хололо всередині. Зрештою, я ніколи й не чула від неї іншого сміху.

- Хочеш знати правду? - в її очах танцювали лихі вогники. - Вів'єн була препаскудною дитиною.

Я замерла. Та сама дівчинка, чию смерть вони так важко пережили і не могли ніяк пробачити... І тепер рідна мама згадує про неї таким чином?

- Як ви можете про неї таке взагалі говорити?

- Ти ніколи не знала Вів'єн насправді. Як гадаєш, чому Джонатан перебуває у розшуку? - здається, від цього питання стало неприємно геть кожному. - Чому його фото висить на всіх стовпах? Як королівські стражі вийшли на його слід - ти про це не думала, га?

Я змовчала. При чому тут Джонатан до всієї цієї історії?

- Він любив Вів'єн понад усе і був для неї хорошим братом - настільки, що віддавав їй добрячу частину незаконно нажитого багатства, - продовжила Амаранта, - Вона якийсь час зловживала його безкорисливістю, а тоді написала листа королівській розвідці, в якому розкрила всі карти.

Я стояла нерухомо, переварюючи почуте. З одного боку - Джонатан, старший син, спадкоємець роду, який займався незаконними речами без найменших докорів совісті. Він був злочинцем - це беззаперечно. Але з іншого боку - хлопець любив свою молодшу сестру так сильно, що віддавав їй частину награбованого, дбав про неї, довіряв їй. А вона у відповідь написала листа, який зруйнував його життя, перетворив на вигнанця, на втікача, на людину, яку шукає вся королівська варта. І все це - заради чого? З яких мотивів?

- Для чого вона це зробила? - наважилась спитати я.

- Вів'єн була дуже заздрісною дитиною. У Джонні було би безхмарне майбутнє, яке їй і не снилося. Та як тільки він зв'язався з тими, з ким не варто і вітатися, вона вирішила цим скористатися. Та натішитися плодами своїх діянь у неї вийшло недовго.

На цьому наша гостра суперечка добігла кінця і всі пішли по своїх справах. Врешті-решт, мені теж слід було збиратися до школи.

Вони усі тут мають свої секрети. Я відчувала, що про решту з них мені тільки доведеться дізнатися - це ще близько не кінець. Вони зробили мене членом їхньої династії, прийняли за рідну доньку і водночас відгородили від певної частини свого світу - хіба це схоже на те, що я перебуваю в однаковому становищі з іншими Фрейрами? Це радше нагадувало роль ізгоя, яку мені приписали без усякої згоди.

Бо я й справді була в цьому світі вигнанкою.

***

Ввечері я якраз сиділа за письмовим столом у своїй кімнаті і робила домашнє завдання, коли до мене завітала одна маленька гостя.

- Неріна! Зіронько маленька, як минули твої уроки?

Вона не могла відвідувати школу через вроджену німоту, тому була на домашньому навчанні і здебільшого нею займалася бабуся Арделія. Дівчинка була напрочуд старанною ученицею, хоча я бачила, що їй бракує спілкування з однолітками, справжніх друзів, прогулянок до самого вечора - бракує всього того, що мали інші діти її віку. Їй потрібні були хоч якісь контакти.

Неріна швидко настрочила щось у своєму записнику і за мить простягла його мені.