Розділ 15: Місто полум'я

Ранок у Ігнісі, як і вечір, починався теж не так, як у Сорренвіллі - не із сірого світла, що ледь просочувалося крізь вічну хмарність, не з важкої тиші, яку порушувало хіба що каркання ворон, а з потоку золотого проміння, що вривалося у вікна, наче розлиті фарби. Я прокинулася від засліплюючого світла і, розплющивши очі, побачила, як у ньому танцюють порошинки, схожі на крихітних світлячків, що вирішили продовжити свою нічну зміну.

Олівер уже чекав унизу, у маленькому холі хостелу, де пахло свіжим чаєм із міреї - місцевої трави, яка славиться своїм заспокійливим ефектом. Він сидів на підвіконні, звісивши одну ногу, і щось малював пальцем на запітнілому склі - судячи з обрисів, це мав бути Тейлін, але виходило радше щось схоже на курку з крилами.

- Ти спізнилася, пустунка, - сказав він, не обертаючись. - Я вже встиг поснідати запеченими морепродуктами, переглянути всі свої робочі записи, написати та видати мемуари й переосмислити сенс життя. Сенс життя, до речі, - це гарно поїсти. Тому я поснідав двічі.

- А Барт? - єдине, що спромоглася спитати я, бо все ще до кінця не прокинулася і якось не сприйняла його жарти.

- Малий іще бачить десятий сон. Сьогодні дочитував ту свою мудру книжку до третьої ночі. Каже, що це "надзвичайно захопливо". Я перевіряв - книжка досі така сама нудна, як і була в Сорренвіллі. Але він із того страшно тішиться, тож хай.

За пів години ми втрьох - я, Олівер і сонний, але надзвичайно бадьорий Барт, який, як виявилось, спав із книгою під подушкою, - вирушили досліджувати Ігніс, бо все-таки було б образливо не скористатися такою нагодою. Джанель лишилася в кампусі: у неї був перший день нового етапу життя, і дівчина, за її словами, "мусить вразити всіх із першої секунди, а для цього потрібно щонайменше три години на макіяж". Зрештою, як влучно підмітив Олівер, "то не наші проблеми".

Столиця знову привітала нас своїм гомоном. Якщо Сорренвілль був схожий на стару бібліотеку, де всі говорять пошепки, то Ігніс нагадував фестиваль, де всі кричать, сміються, співають одночасно й радіють життю. Вулиці були заповнені людьми: торговці один поперед одного розхвалювали свій товар, вуличні музиканти грали на ходу, а десь удалині чувся ритмічний стукіт молотка - мабуть, будували ще один барвистий будинок, бо в цьому місті, здавалося, будувати не припиняли ніколи. Тут постійно щось розвивалося, розширялося, розквітало.

Мінусом цієї живої атмосфери став Олівер (о, так, знову він), який тринькав наші кишенькові гроші за першої-ліпшої нагоди, адже вдома їх просто ні на що було витрачати.

- Заспокійся, нам іще ж треба за щось повернутися назад! - Барт помітно нервував - в принципі, як і більшу частину часу.

- А нащо тобі здалося повертатися назад? - хлопчина був у своєму репертуарі.

Тут уже Барт мало не розплакався і довелося пояснювати дитині, що таке сарказм.

Першою нашою зупинкою стала Вежа Світла - та сама, що слугувала маяком, обсерваторією й невід'ємним символом Лумінорії водночас, наче її будівничі не могли вирішити, чим саме вона має бути і дійшли висновку: хай буде всім одразу. Вона здіймалася над містом так високо, що, закинувши голову, я побачила лише, як її верхівка губиться в хмарах, а величезна сфера на вершині світилася навіть удень м'яким, пульсуючим світлом. Кажуть, що ця сфера ніколи не гасне, бо вона живиться від самого сонця і що навіть у найглухішу ніч (а таке тут буває максимально рідко), коли всі мешканці сплять, вона продовжує світити - як нагадування, що темрява ніколи не буває абсолютною.

Ми піднялися на оглядовий майданчик - Барт рахував сходинки вголос і збився на чотириста тридцять другій, - і те, що відкрилося перед нами, змусило мене завмерти. Усе місто лежало внизу, неначе іграшкове: різнокольорові будинки, Сади Вічної Весни - зелена пляма в самому центрі, Королівський палац династії Емеральдін. А далі, за містом, - джунглі, густі, вологі, живі, що простягалися аж до самого обрію, де в тумані вгадувалися водоспади.

- Ого, - видихнув Барт. - Я бачу бібліотеку.

- Ти всюди бачиш бібліотеку, - зіронізував Олівер. - Навіть у ванній, я впевнений стопудово.

- У ванній її немає, - серйозно відповів Барт, не зрозумівши жарту. - Але це можна виправити. О, тепер я знаю, про що просити батьків на наступне день народження!

Як ви вже зрозуміли, наступною зупинкою була Велика Бібліотека Ігнісу - і якщо до цього моменту Барт був просто щасливим, то тепер він аж світився яскравіше за найпотужніший ліхтарик. Будівля справді була величезною і її фасад був прикрашений колонами, між якими стояли статуї великих учених і магів минулого. Усередині панувала особлива тиша, а в численних коридорах можна було заблукати. Книжкові шафи сягали стелі, а між ними були перекинуті вузькі містки, по яких снували бібліотекарі з візками, повними книг. А зберігалися тут аж десятки тисяч томів.

Барт кинувся до найближчої шафи з таким виглядом, наче зустрів давно втраченого родича. Олівер дивився на все це з виразом людини, яка щиро не розуміє, навіщо потрібно читати стільки книжок, якщо можна просто запитати в когось, хто їх уже прочитав.

- Тут є Архів рунних манускриптів, - прошепотів Барт, повертаючись до нас із витріщеними очима. - Найбільший у Лумінорії! Я читав про нього!

- То йди, - сказала я. - Чого ти чекаєш? У нас ще є вдосталь часу.

Барт підбіг до стійки реєстрації, де сиділа сувора жінка в окулярах, і за хвилину повернувся - більше не сяючий, а радше якийсь ображений життям.

- Туди пускають лише дослідників із дозволом, - зітхнув він. - Я сказав, що я дослідник, просто майбутній. Вона засміялася і порадила повернутися сюди через багато років.

- Дивно, - зіронізував Олівер. - Зазвичай усі вірять дев'ятирічним хлопчикам, які стверджують, що вони вчені зі спеціальним дозволом.

Після бібліотеки ми вирушили до іподрому - місця, про яке Барт мріяв не менше. Це була величезна арена, оточена трибунами, де проводили перегони на єдинорогах. Саме тут із хлопчиком сталася та сама "прикрість", про яку він потім відмовлявся згадувати ще довгий час.