Розділ 14: Розшукується живим або мертвим

Світ навколо нас завмер.

Джонатан Фрейр. Найстарший син - той самий, чиє ім'я жодного разу не прозвучало за сімейним столом, чиє обличчя я бачила на плакаті в Сорренвіллі і чия історія була оповита мовчанням, як Ліс Тиші - туманом. Він був тут, у Ігнісі, і його наполегливо шукали.

Я глянула на Олівера. Його обличчя було блідим, але спокійним - надто спокійним, як на людину, чийого кузена щойно назвали небезпечним злочинцем. Чого не можна було сказати про двох інших наших попутчиків...

А десь попереду, за рядами стражів, за натовпом, що розступався, за миготінням синіх мундирів, ховалася тінь - чи то людина, чи то привид, чи то просто гра світла на бруківці. Я не була впевнена, чи це Джонатан. Але ми точно були впевнені, що наша подорож до Ігнісу щойно перестала бути просто веселою пригодою.

Королівські стражі рухалися швидко, злагоджено, з тією відпрацьованою чіткістю, яка буває тільки в людей, що роками займаються однією справою ціле життя. Один із них стояв за кілька кроків від нас і щось вигукував з усієї сили, від чого, без жартів, можна було втратити слух:

- Об'єкт бачили біля Сонячного ринку! Повторюю: об'єкт рухається в напрямку Старого міста! Усім патрулям - перекрити виходи і взяти до рук зброю!

Минуло з пів години, коли інший страж - ще зовсім юний, недосвідчений і знервований, - підбіг до нього й, важко дихаючи, доповів:

- Сер, ми прочесали увесь район. Жодних слідів - Джонатан ніби крізь землю провалився.

- Він не міг далеко втекти, - гаркнув той. - У нього серйозне поранення ноги отруйною стрілою - так, принаймні, доповіли з північного посту. Шукайте краще! Перевірте всі підвали, усі чорні ходи. І намагайтеся дістати Фрейра живим - було б добре його ще залишити для допиту перед довгоочікуваною стратою.

Він осікся, помітивши нас - чотирьох підлітків, що стояли на краю площі, притиснувшись одне до одного, як зграйка переляканих птахів. Його очі звузилися.

- А ви якого біса тут робите? - запитав страж, роблячи загрозливий крок у наш бік. - Не чули наказу? Звільнити вулицю! Це небезпечна операція! Чи до вас застосувати радикальніші методи, вилупки малі?

- Ми... ми щойно приїхали з інших країв, - відповів Олівер, виступаючи вперед і затуляючи собою переляканого Барта. - Ми не второпали, що взагалі відбувається. Все добре, вже йдемо звідси геть.

- Швидко, - відрізав страж і розвернувся до своїх підлеглих. - Де карта міста? Мені потрібна карта Старого міста з усіма підземними тунелями!

Ми не змусили себе просити двічі. Олівер узяв Барта за руку, Джанель притисла до себе віолончель, і ми швидко рушили куди подалі від площі з цілою купою валіз, прошмигаючи між перехожими, які теж поспішали сховатися в провулках. Коли ми нарешті зупинилися біля якогось фонтану, з усіх сторін оточеного тропічними рослинами, Олівер важко видихнув і потер перенісся.

- Ну от, - хихикнув хлопчина. - Прилетіли відпочити. Початок, що треба.

- Шкода, що вони втратили слід - я вже давно не бачив братика, - сумно зітхнув Барт.

- Якби ти його зараз побачив, то, ймовірно, це була б ваша остання зустріч, - зіронізував Олівер.

Ніхто нічого не відповів. Ми усі ще деякий час стояли, віддихуючись, і переживали доволі змішані відчуття: одні - пов'язані із місцевою естетикою та красою яскравих будівель, інші були наслідком останніх непередбачуваних подій.

***

Ігніс - це не просто столиця, а цілий лабіринт, у якому минуле переплітається з теперішнім, і кожен крок може привести тебе як до тих людей, яких ти втратив, так і до тих, кого ти ще не знайшов. У місті чимало сімей жили багато поколінь, але було і достатньо таких, як Джонатан, які приїхали сюди шукати себе... і, можливо, знайшли себе трохи не в тому.

- Ходімо, - сказала я нарешті. - Треба знайти, де зупинитися. І бажано - подалі від королівської варти, бо вони починають діяти мені на нерви.

- Мудре рішення, - кивнув Олівер. - Бо якщо нас затримають за підозрою у співучасті, це буде вже не пригода, а катастрофа. А в мене із собою лише дві монети й зошит ведення обліку драконів підхемелля - навіть на адвоката не вистачить.

Вечір в Ігнісі настав не так, як настає вечір у Сорренвіллі - тихо, сіро, непомітно, наче хтось повільно прикручує сяяня вуличних ліхтарів. Тут він увірвався в місто феєрверком барв, звуків і запахів, які перепліталися між собою так тісно, що годі було відділити одне від одного. Небо над столицею спалахнуло всіма відтінками помаранчевого, рожевого й фіолетового, наче хтось розлив на обрії чорнило, а потім підпалив його - і це було лише тло для того, що відбувалося внизу.

Вулиці столиці, які вдень здавалися просто яскравими, у вечірньому світлі перетворювалися на щось зовсім інше - це був живий організм, що дихав, пульсував, переливався і світився зсередини. Кожна будівля тут була пофарбована у свій колір: бірюзовий, кораловий, сонячно-жовтий, лавандовий, м'ятний, - і коли на місто опускалася темрява, ці кольори не тьмяніли, а навпаки - ставали глибшими, насиченішими, наче самі стіни вбирали останні промені сонця - і все завдяки потужному вуличному освітленню. На кожному розі, на кожному балконі, на кожному ліхтарному стовпі спалахували факели - не звичайні, із жовтим полум'ям, а магічні, що час від часу змінювали кольори. Сьогодні вони світилися теплим золотом, смарагдовою зеленню й ніжним блакитним і від цього вулиці здавалися не освітленими, а радше розфарбованими світлом, наче хтось занурив усе місто в акварель.

Повітря було теплим, не задушливим, лагідним, як ковдра, у яку загортаєшся перед сном. Звідусіль пахло морем, спеціями, квітами й чимось солодким, що могло бути і вогнеплодами, і просто цукровою ватою, яку продавали на Сонячному ринку. Люди не поспішали ховатися в домівках, як у Сорренвіллі, де після заходу сонця вулиці порожніли, наче місто вимирало. Тут, навпаки, вечір був часом, коли життя тільки починало розгортатися на повну: вуличні музиканти витягували свої інструменти, торговці запалювали додаткові ліхтарі над своїми крамницями, діти бігали між фонтанами і стріляли одне в одного гліттерним димом, а на площі розпочинався час танців.