Розділ 13: Спроба номер п'ять

Хоча ідея поїхати вчитися до Ігнісу належала, звісно ж, Джанель із бабусею та названим дідусем, втілив її, як це часто бувало, Олівер.

- Людоньки, вона не може їхати сама - це план катастрофи, - сказав він за сніданком, коли до від'їзду лишалося два дні. - Уявіть собі: Джанель, вісім валіз, віолончель й жодної живої душі, яка б допомогла їй донести все це до карети. Це ж логістичний колапс!

- Я зрозуміла, Олівере, - перебила його Амаранта, не підводячи очей від чашки з чаєм. - Ти хочеш вирушити в пригоди з нашою вертихвісткою.

- Не тільки я, - Олівер кивнув у мій бік. - Енола теж. Вона ж виросла в Ігнісі - ну, технічно. Буде нам за гіда - проведе до потрібних місць, покаже столицю. Якщо, звісно, сама її пам'ятає.

Я якраз відкрила рот, щоб сказати, що пам'ятаю хіба що запилені вікна притулку й подвір'я, де доживало свої останні дні єдине всохле деревце, але не встигла: Барт, який до цього моменту мовчки колупав виделкою страву, раптом енергійно підхопився зі стільця і підняв руку, немов учень у школі, що зі всіх сил рветься до дошки.

- Я теж хочу! - випалив він, і його окуляри сповзли з краю носа на стіл, мало не розбившись. - Я ніколи не був у Ігнісі. Ви брали мене в подорожі тільки недалеко від Сорренвілля, коли був маленьким і те я нічого не пам'ятаю. А там же іподром із єдинорогами! І Архів рунних манускриптів! А ще найбільший парк розваг!

- Барте, - Амаранта поставила чашку на стіл із гучним стуком, - тобі тільки дев'ять років. Це надто далека подорож для дитини твого віку.

- Але ж Енолі тринадцять! - запротестував малий. - Це всього на чотири роки більше!

- Енола - інша справа. Вона... - Амаранта затнулася, підбираючи слово, - самостійна дівчинка.

- Я теж самостійний! - Барт випростався на стільці, намагаючись виглядати вищим, ніж був насправді. - Я сам роблю домашнє завдання, сам одягаюся, сам знаходжу потрібні книги в бібліотеці...

- Барте, минулого тижня ти застряг у комірчині для старих канделябрів, бо переплутав двері, - нагадала Джанель.

- Я просто хотів перевірити, скільки у нас ще залишилося канделябрів. Я нарахував тринадцять.

- І всі вони впали на тебе! - розсміявся Джервас. - І ти де просидів там замкнений до вечора, поки тебе не знайшли, бо бідненький не міг відчинити двері!

Усі за столом обмінялися поглядами. Барт замовк, усвідомивши, що в нього вичерпалися аргументи.

- Ні, - відрізала Амаранта. - Це не обговорюється.

Але хлопчик, вочевидь, вирішив, що саме зараз настав момент, коли він має проявити свій характер. Довго переповідати хід тієї суперечки, через яку пересварилися мало не всі, але за цим видовищем було вельми цікаво спостерігати.

- Я все одно поїду, навіть якщо доведеться сховатися у валізі!

Амаранта знаходилася на межі вибуху, але, здається, він таки зробив неможливе.

- Гаразд, - сказала мама і втомлено закотила очі. - Їдьте вчотирьох. Але запам'ятайте: якщо з малим щось трапиться - бодай подряпина, чи навіть синяк, чи найменша застуда, - винними будете ви троє. І я особисто простежу за тим, щоб ви пожалкували про цю поїздку. Зрозуміло?

- Зрозуміло, - хором відповіли ми з Олівером і Джанель.

Барт просяяв так, що його окуляри, здавалося, аж засвітилися від радості.

***

Дирижабль до Ігнісу відправлявся о сьомій ранку, і це означало, що Джанель довелося прокинутися о п'ятій, щоб встигнути зробити зачіску, макіяж і перевірити, чи всі вісім валіз на місці. Вона оглядала їх тричі, щоразу знаходячи щось, що "конче необхідно взяти", і в результаті ми ледь не запізнилися, бо Олівер у останній момент згадав, що забув свій улюблений шарф, а Барт - що не взяв із собою жодної книжки ("Як я читатиму в дорозі?!"), через що довелося терміново хапати з бібліотеки перший-ліпший том, який виявився "Історією архітектурних споруд Сорренвілля" - не найзахопливіше чтиво, але хлопчик запевнив, що "це надзвичайно пізнавально". Цікаво, чи буде він подібним до Свена, коли виросте?

Коли ми нарешті вмостилися на м'яких сидіннях дирижабля - Джанель біля вікна, я поруч із нею, Олівер навпроти, а біля нього Барт із книжкою на колінах, - я відчула щось схоже на дежавю. Лише лічені дні тому я летіла цим самим маршрутом, але в зворотному напрямку: тоді я була самотньою дівчинкою із драконеням у сумці, яка не знала, що на неї чекає. Тепер я поверталася - не сама, а в компанії трьох людей, які встигли стати мені ближчими, ніж будь-хто за всі попередні роки.

- Знаєте, - хитро мовив Олівер, дивлячись у вікно, - я тут подумав: якщо мені там дуже сподобається, то може назад і не вертатися? Коли мене оголосять у розшук, ми з Джонатаном станемо найвідомішою парою кузенів-утікачів в історії Лумінорії. Уявляєте? Плакати на кожному стовпі: "Олівер Кроу - розшукується за надмірну харизму".

- Я б повісила такий у себе в кімнаті! - дзвінко засміялася Джанель.

Дорога тривалістю в цілих чотирнадцять годин минула на диво швидко. Ігніс зустрів нас світлом і теплом. Не тим тьмяним, прохолодним світлом, що ледь пробивалося крізь густі хмари Сорренвілля, а справжнім, щедрим, майже тропічним - таким, що заливало бличком усе навколо, змушувало переливатися різнокольорові дахи будинків. Після короткого періоду, проведеного у сірому містечку, де навіть повітря здавалося приглушеним, Ігніс вражав своїми барвами. Кольори, звуки, запахи - усе тут було гучнішим, яскравішим, насиченішим.

Вулиці були широкими - не те що вузькі провулки Сорренвілля, де двоє людей ледь могли розминутися, - і вздовж них росли пальми, справжні пальми, чиє листя гойдалося під теплим вітром, наче віяла. Будинки були пофарбовані в оранжевий, кремовий, блакитний, рожевий, жовтий - жодного сірого каменю, жодної облупленої штукатурки, - і їхні фасади прикрашали різьблені балкони, з яких звисали квіти. Рослини були всюди: у горщиках на підвіконнях, у підвісних кошиках на ліхтарях, у маленьких скверах, що траплялися на кожному розі. Повітря пахло морем, спеціями, солодкими парфумами і подекуди димом від смолоскипів.