Розділ 11: Ліс Тиші

Ранок почався з того, що місіс Бріджес подала на стіл тістечка з амарантовим варенням. І хоча це була одна з найулюбленіших страв Фрейрів, день все одно обіцяв бути важким і жоден зі смаколиків не міг його врятувати. 

За столом панувала та особлива напруга, яка виникає між людьми, що знають: розмова буде неприємною, але ніхто не наважується почати її першим. Амаранта сіла спереду столу, ні з ким не привітавшись, що не віщувало нічого доброго. Реджинальд, як завжди, мовчки їв, не підводячи очей від тарілки. Арделія метушилася навколо Неріни, підкладаючи їй додаткову булочку, щоб дівчинка не була голодна, хоча та й без того мала повну тарілку. Освальд поправляв краватку-метелик, наче готувався до виходу на сцену. Свен гортав книгу, прилаштовану на краю столу, роблячи вигляд, що його це все не стосується. Офелія малювала щось на серветці, а Барт метушливо протирав окуляри, хоча ті були ідеально чистими.

Джанель спізнилася. Вона влетіла до їдальні на хвилин двадцять пізніше за всіх, у своєму звичному стилі - з розпатланим після сну волоссям, яке дівчина навіть не спробувала розчесати, у вкритому блискітками платті, з розмазаним макіяжем і з безтурботною усмішкою людини, яка не підозрює, що її чекає моральна страта.

- Добрий ранок усім, мої любі! - вигукнула дівчина, вмощуючись на своє місце поруч зі мною. - О, наші фірмові тістечка! Як я люблю солодощі місіс Бріджес! Вони нагадують мені дитинство.

- До речі, про дитинство, - Амаранта відклала виделку, і цей звук пролунав у тиші, як перший удар грому, - Я отримала відповідь із шостої за рахунком школи.

Джанель завмерла, не донісши ложку до рота.

- І? - спитала вона з обережною надією в голосі.

- Відмова, - Амаранта вимовила це слово так, як вимовляють вирок. - Як і з п'яти попередніх. Вони посилаються на твою "академічну історію" і "схильність до порушення дисципліни". Я прочитала листа тричі, щоб переконатися, що нічого не пропустила. Але ні, все вірно - не пропустила.

- О, - дівчина опустила ложку і легковажно махнула рукою. - Ну, значить, не доля.

- Не доля? - мама підняла одну брову, і її темні очі звузилися. - Ти вважаєш, що твоє майбутнє - це питання долі? Шість шкіл, Джанель. Шість. Жодна не хоче тебе приймати. Ти розумієш, що це означає?

- Що в мене надто яскрава особистість для їхніх нудних стандартів? - припустила моя зведена сестра.

- Це означає, - Амаранта проігнорувала її репліку, - що якщо сьома школа теж відмовить, ти залишишся без освіти, без атестату і без майбутнього. Ти це усвідомлюєш?

- О, Амаранто, не будь такою суворою! - втрутилася Арделія, підводячись із-за столу й підходячи до Джанель, щоб покласти їй руку на плече, неначе захищаючи. - Дівчинка просто ще не знайшла свого місця у місці. Згадай себе в її віці - ти теж не була зразковою ученицею.

- Авжеж, я не була зразковою ученицею, - холодно відповіла Амаранта, - але я хоча б не отримувала чотирьох відрахувань поспіль. І я ніколи не ставила під загрозу репутацію родини.

- Репутацію родини? - Джанель нарешті підвела очі від тарілки. - Мамо, ми нелегально розводимо драконів у підземеллі, а ваш найстарший син оголошений у розшук по всьому королівству. Про яку репутацію взагалі йде мова?

За столом запала мертва тиша. Свен навіть відірвався від книги. Барт завмер із відкритим ротом. Офелія вперше за ранок підвела голову від серветки. І тільки Освальд тихо засміявся.

- Браво, - вигукнув він, поправляючи окуляри. - Це була репліка, гідна головної героїні драми. Я б аплодував, але боюся, що в цьому домі мене мало хто підтримає.

- Освальде, - Амаранта важко зітхнула, - це не театр, а реальне життя. І в реальному житті моя донька ризикує залишитися без освіти.

- О, без освіти! - Арделія сплеснула долонями. - Яка трагедія! Я сама не мала жодної освіти, крім шкільної, і подивися на мене! Я була одружена чотири рази, об'їздила пів королівства, володію найдорожчим маєтком Сорренвілля й досі чудово почуваюся. На якому з цих етапів мені завадила відсутність диплому? 

- Мамо, - Амаранта мало не вибухала, - погодься, що ти не найкращий приклад для наслідування в цьому контексті.

- Чому це? - обурилася старенька. - Якраз чудовий приклад! Я яскравий приклад того, що життя все одно продовжується, навіть якщо ти щось там не закінчила!

- Я не хочу, щоб моя донька йшла твоїм шляхом, - відрізала мама. - Я хочу, щоб вона стала успішною, заявила про себе в суспільстві, прославила наш рід. Поки що її життя наповнюють в основному розваги і всілякі дурниці. 

- А я хочу, - тихо сказала Джанель, - щоб мене просто лишили в спокої! 

Усі погляди звернулися до неї. Вона сиділа, опустивши плечі, і раптом стала схожою не на ту Джанель, яку знали ми всі - веселу, дещо легковажну, безтурботну, - а на втомлену дівчину, яка вже давно перестала вірити, що хтось її зрозуміє.

- Ви думаєте, мені до вподоби, коли мене виганяють? - обурилася вона і в ту мить її стало навіть шкода. - Думаєте, я спеціально це роблю? Мені просто страшенно нудно у навчальних закладах - усі ці школи однакові. Усі ці правила, форма, уроки - усе таке сіре, одноманітне і таке безглузде. Я не хочу бути такою, як усі. Я не хочу сидіти за партою й удавати, що мені цікаво слухати про те, що відбувалося сто років тому. Я хочу... - вона замовкла, підбираючи слова. - Я хочу робити те, що я люблю. Хочу танцювати. Хочу грати на віолончелі. Хочу, щоб хоч хтось побачив у мені щось, крім "проблемної дитини".

Арделія подивилася на Амаранту з виразом, який промовляв: "Ну, що я тобі казала?". Освальд схвально кивнув.

- Можливо, - сказав він, - проблема не в Джанель. Можливо, проблема у навчальних закладах, які не вміють розгледіти талант.