Розділ 10: Шість футів під землею

Це було те саме відчуття, яке я пам'ятала навіть через сім років після того, що сталося. Напівзламаний стілець, запах старого дерева, пожовтілих від часу книжок і пилу - аромат, який переслідував мене роками, в'ївся глибоко у мою свідомість. І голос місіс Колдвелл - сухий, беземоційний, позбавлений усього людського, наче вона зачитувала список продуктів, а не говорила про смерть дитини.

Я сиділа посеред кабінету наглядачки притулку. На столі переді мною стояли стоси документів на дітей - живих, мертвих, зниклих безвісти. Я ніколи до цього не звертала уваги на ці папірці, але саме в той день вони набули для мене значення - тепер я була тією самою шестирічною дівчинкою, яка щойно втратила єдиного друга.

- Оскар був моїм приятелем! - закричала я не своїм голосом, різко вставши з крісла. - Вони вбили його ні за що!

На Філомену ніяк не вплинули мої слова. Вона сиділа за столом, склавши руки перед собою, і дивилася на мене не як на дитину, яка щойно пережила травму, а як на проблему, яку треба вирішити, або радше як на пляму на скатертині, яку слід або вивести, або викинути разом із тканиною. Її очі - холодні, як крижинки в каламутній воді, - дивилися крізь мене, наче я була не людиною, а перешкодою, котру слід подолати.

- Сядь, - сказала вона, - Це не було запрошення.

Я не сіла. Я стояла, злісно вчепившись пальцями в спинку стільця і всередині мене все тремтіло, але не від страху, а від нестерпної люті. 

- Оскар був моїм другом, - повторила я впевненіше, наче ці слова могли повернути хлопчика назад до світу живих. 

Наглядачка зітхнула - тим особливим зітханням, яке я вивчила досконало за роки, проведені під її суворим контролем і яке означало, що вона витрачає свій дорогоцінний час на дурниці, а я - лише чергова прикра перешкода в її розкладі.

- З Оскаром стався нещасний випадок, - сказала вона, - Він упав зі сходів. Ти мене чуєш? Він упав. Ніхто його не штовхав, ніхто його не бив. Він просто послизнувся.

- Це неправда! - мій голос знову зірвався на крик. - Я бачила! Я стояла в коридорі, я все бачила! Вони били його, ці двоє старших, вони сміялися, а потім штовхнули - просто так, просто тому, що їм було нудно! Він навіть не встиг покликати на допомогу!

Місіс Колдвелл підвелася з-за столу, обійшла стіл і зупинилася просто переді мною, дивлячись на мене згори вниз і в цьому погляді не було ні злості, ні співчуття - лише сухий розрахунок, холодний і точний.

- Послухай мене уважно, моя дурненька наївна дівчинко, - мовила вона, - Те, що ти, як тобі здається, бачила, не має жодного значення. Значення має лише те, що я скажу розвідці. А я скажу їм, що Оскар упав. І ти скажеш те саме.

- Я не буду брехати! - я відступила на крок, але місіс Колдвелл міцно схопила мене за руку і я відчула, як її пальці безжалісно стискають мою шкіру.

- Ти будеш, - наказала вона без краплі сумніву, - Бо якщо ти цього не зробиш, якщо ти хоч слово скажеш комусь про те, що бачила, - я подбаю про те, щоб ти більше ніколи ні з ким не заговорила. Тебе переведуть до іншого закладу. Такого, де діти не мають ані імен, ані минулого. Такого, звідки ніхто не повертається - малолітніх злочинців ніхто не потребує повертати на свободу. Ситуацію легко обіграти так, що винуватицею була саме ти. 

- Але я бачила, хто справжні злочинці! 

- Ти зрозуміла мене?

Я мовчала. Мої руки тремтіли під її пальцями, а долоні стискалися в кулаки. 

- Тому, - вела далі вона, відпускаючи мене й повертаючись до столу, наче нічого не сталося і наче вона не щойно погрожувала шестирічній дитині, - подумай про себе. Якщо ти розкажеш правду, керівництво притулку потрапить до в'язниці. Сиротинець можуть закрити. А ми не пробачаємо вихованцям таких помилок і не любимо, коли нам переходять дорогу. Ми не залишимо це просто так без помсти. Подумай добре, моя дорогенька дитино. 

Я стояла нерухомо. Мені було шість років, і я не до кінця розуміла, про що йде мова, але вже усвідомлювала, що ця мегера може зробити так, що мене вважатимуть за вбивцю. Хто повірить малолітній вихованці притулку? 

Оскар помер даремно. Його кривдникам нічого не загрожує. 

- То що ти скажеш слідчим? - спитала місіс Колдвелл.

Я наче проковтнула скло. Ненавиджу їх усіх, ненавиджу кожного, хто звик завдавати болю. 

- Оскар... упав. Він послизнувся на сходах.

Філомена усміхнулася - вперше за всю розмову. Це була усмішка людини, яка щойно виграла партію в шахи, навіть не зробивши перший хід.

- Розумна дівчинка, - мовила вона. - А тепер іди. І пам'ятай: ти нічого не бачила.

Я вийшла з кабінету. У коридорі було темно й порожньо. Я йшла, торкаючись стіни кінчиками пальців, бо боялася, що впаду, якщо не триматимуся за щось тверде - так само, як упав Оскар. Коли його могилу замело першим снігом, а його ім'я перестали згадувати навіть вихователі, наче хлопчика ніколи й не існувало, всередині мене щось обірвалося і я закрилася від зовнішнього світу. 

Я більше ніколи не буду слабкою. Я більше ніколи не довірюся нікому настільки, щоб це могло мене знищити. Люди жорстокі, світ несправедливий - слід покладатися лише на себе. І якщо для цього доведеться мовчати - я мовчатиму. Бо для чого взагалі спілкування, якщо врешті-решт воно тільки приносить страждання? 

***

Я прокинулася різко, наче хтось витягнув мене з води. За вікном ще стояла ніч і то була та особлива передсвітанкова година, коли темрява вже починає відступати, але світло ще не наважується вийти назовні.

Так, це був сон. Але мені наснився реальний епізод із мого життя, який трапився дуже давно і якого я старанно намагалася відігнати, як надокучливого непроханого гостя.