Розділ 9: Серед чужих очей

Іноді, коли дітям сумно та самотньо, вони заводять собі уявних друзів. Якщо реальність геть позбавлена кольорів, доводиться самому додавати яскраві відтінки - власноруч розфарбовувати порожнечу і заселяти тишу голосами. Не тому, що вони не знають різниці між реальним і вигаданим, а тому, що ця різниця для них не має значення. 

Засинаючи тієї ночі, я подумки переконувала себе, що Елджі живе лише в уяві Неріни - дівчинці всього шість років, тож не слід сприймати цей факт всерйоз. В іншому випадку у цій сім'ї забагато таємниць на один квадратний метр та дверей, що ведуть невідомо куди. Амарантел і без того був лабіринтом, у якому я щойно почала орієнтуватися, і думка про те, що в цьому лабіринті є ще й примари - чи то уявні, чи то справжні, - не додавала спокою. Залишалося сподіватися, що під іменем Елджі ховається лише плід дитячої уяви. 

Принаймні я мусіла себе якось заспокоїти. 

***

Минув уже цілий тиждень від початку мого переїзду до Сорренвілля. Околиці міста ще не встигли стати мені рідними і час на адаптацію, безперечно, був усе ще потрібен, та, здавалося, той первинний страх поволі відходив на задній план. 

Того ранку я вперше вирушила до своєї нової школи. День обіцяв бути цікавим - мене ще раніше розподілили в один клас із Офелією і хоча я не могла сказати, що ми стали близькими подругами, сама думка про те, що в цьому незнайомому місці буде хоч одне знайоме обличчя, дещо зігрівала. 

У класі було всього сім учнів разом зі мною. Інтер'єр цілої школи був стилізований під дерево, а рослин у кабінеті виявилось стільки, що він скидався на мініатюрну оранжерею - папороті звисали з полиць, плющ обплітав карнизи, а в кутку стояла велика діжка з якимось деревцем, чиє листя мало дивний сріблястий відлив. Повітря пахло вологою землею, крейдою й чимось солодким - можливо, тими чудернацькими квітами, що росли на підвіконні.

Я одразу ж зайняла останню парту - ту, що стояла біля вікна, у найдальшому кутку, - бо саме там я звикла сидіти у своїй попередній школі, у притулку, де найбезпечнішою стратегією було стати невидимою. Там, на задній парті, тебе рідше викликали до дошки, рідше помічали, рідше згадували, що ти взагалі існуєш, а для дитини, яка звикла, що увага від інших людей рідко приносить щось хороше, це було ідеальним розташуванням. В принципі, це ще й була єдина вільна парта. Офелія сиділа через дві парти від мене, біля протилежного вікна, і, здавалося, весь світ за межами її зошита для малювання не мав для неї жодного значення.

Уроки тривали по півтори години, як і майже в усіх школах Лумінорії, і першими двома була алхімія - предмет, який періодично являвся мені у моїх нічних кошмарах. Учитель, містер Ешфорд, постарший низенький чоловік у окулярах та монотонним голосом, старанно пояснював нові формули та терміни, половина яких пролітала повз мене. Але принаймні у цій школі її хоча б намагалися достойно викладати. 

Натомість третій урок - елементальна магія - став для мене справжнім порятунком. Місіс Квінсі, молода жінка із яскравим блискучим макіяжем і манерою говорити так, наче вона розповідає казку, а не лекцію, показувала, як взаємодіють стихії, і я відчувала, як усередині мене прокидається той самий трепет, який і викликає жагу до знань. Може, тут не все так і погано? Але ще рано робити висновки. 

На великій перерві, коли решта учнів розійшлася по коридорах, до моєї парти підійшла дівчинка, якої я до того майже не помічала. Вона була низенькою, із русяво-рудуватим хвилястим волоссям до плечей і обличчям, густо всипаним веснянками - такими яскравими, наче хтось розбризкав по її носі й щоках дрібні краплі золотистої фарби. Очі в неї були світло-карі, теплі, і дивилися вони на мене з тією відкритою цікавістю, яка буває тільки в людей, що звикли бачити в усьому хороше.

- Привіт, - сказала вона, і її голос пролунав трохи знічено, але привітно. - Ти ж Енола, здається? Мене звуть Лірель. Бачу, ти ще не встигла завести тут друзів. Можна... можна я сяду поруч?

Я кивнула, трохи здивована тим, що хтось узагалі до мене підійшов, і Лірель, вочевидь, натхненна моєю мовчазною згодою, сіла за парту, що одразу переді мною. Вона розповіла мені про школу, про вчителів, про те, що містер Ешфорд має звичку засинати на перервах, а місіс Квінсі є власницею крамнички магічних костюмів. Дівчинка говорила так голосно і багато, що можна було вглухнути, та я лиш люб'язно посміхалася та схвально кивала - можливо, людина і справді хоче ставитися до мене привітно. Однак не дуже в це вірилось, бо я ж не встигла ще засвоїти, що цей жорстокий світ іноді буває навіть безпечним. 

Та раптом моя нова знайома замовкла на півслові і її погляд зупинився на моїй парті. 

- Слухай, - сказала тихіше Лірель, - а ти знаєш, що за твоєю партою колись сиділа... ну, та дівчинка? Яку минулого року знайшли мертвою біля Багряного Озера. Ціла школа про це гуділа! Ні, ціле місто!

Я відчула, як усередині мене все стислося, але зовні лишилася спокійною.

- А, ти, мабуть, про Вів'єн?

- Ого, - Лірель витріщилася на мене, і її веснянки, здавалося, стали ще помітнішими. - То... тобі вже встигли розповісти?

- Мене вдочерили Фрейри, - сказала я впевнено, - на її місце.

Лірель завмерла. Її губи, що тільки-но розтягувалися в усмішці, тепер стиснулися в тонку лінію. Вона більше нічого не питала - лише пробурмотіла щось про те, що їй треба готуватися до наступного уроку, і швидко відійшла до своєї парти.

Я лишилася сама, дивлячись на спорожнілий стілець і думала про те, що навіть тут, у цьому маленькому класі серед семи учнів, минуле наздоганяє мене швидше, ніж я встигаю з ним упоратися. Парта, за якою я сиджу, все ще зберігала пам'ять про людину, місце якої зайняла я.

Дорогою додому я переживала змішані відчуття. З одного боку добре, коли тебе не чіпають, а з іншого боку все-таки хотілося б, щоб тебе помічали, але в хорошому значенні цього слова. Здається, Лірель і дійсно привітно зі мною спілкувалася.