Розділ 7: Перше тренування

Ранок наступного дня видався напрочуд тихим, як буває тільки в будинках, де ще не прокинулися всі мешканці. Я підвелася й перевдяглася у свій звичний повсякденний одяг - просте плаття кольору пилу, яке я привезла з Ігнісу, із ледь помітними латками на рукавах і комірцем, що вже давно втратив свій початковий відтінок, а тоді підійшла до дзеркала.

Довге русяве волосся, що спадало на плечі м'якими хвилями, виблискувало в ранковому світлі і я раптом подумала, що воно могло б сяяти значно яскравіше, якби в мене були ті блискучі флакони, якими користувалася Джанель. А мої великі зелені очі могли б виглядати ще виразнішими, якби я мала дорогу якісну косметику, та у мене ж не було ніякої. Я вперше в житті усвідомила, що насправді є досить красивою, але цю красу не було чим підкреслити. Я уявила собі, як одного дня, коли в мене з'являться власні гроші, я куплю собі плаття - таке ж розкішне, як у Амаранти і, можливо, помаду, схожу на ту, якою користується Джанель.

Я все ще стояла перед дзеркалом, коли двері прочинилися і в кімнату зазирнула Арделія - з усмішкою, що сяяла яскравіше за будь-яке світло, і з чашкою гарячого чаю в руці.

- Доброго ранку, моя дитино! - її голос рішуче проламав мертву тишу. - Сподіваюся, ти добре спала?

- Доброго ранку, - несміливо відповіла я, відходячи від дзеркала. - Так, спала добре, дякую.

Бабуся сіла в крісло біля вікна - те саме, в якому сиділа в мій перший вечір в Амарантелі, і зробила ковток чаю, роздивляючись мене з тією теплою, але пильною увагою, яка була їй притаманна.

- Я хотіла спитати тебе, - почала вона, і її голос став трохи серйознішим, хоча усмішка не зникла, - що ти плануєш робити далі після закінчення школи? Я розумію, що до цього ще далеко, але мені цікаво, чи ти вже про щось думала.

- Я хочу піти вчитися далі, в Академію.

- Що ж, це слушне рішення. Сподіваюся, ти вже визначилася з професією?

- Я б вам сказала, але мушу стриматись, вибачте - просто надто вже звикла до насмішок.

- Ти можеш сказати це і ми вислухаємо без крихти засудження. Ти більше не в притулку, Еноло.

Я відчула, як страх повільно відступає, звільняючи місце для чогось нового. Зрештою, колись потрібно перестати боятися.

- Я хочу досліджувати драконів.

Арделія мовчала кілька секунд і я помітила, як у її очах спалахує щось схоже на захоплення. Мене вперше не засудили за мою власну думку.

- Я пишаюся твоїм вибором, але чи не здається тобі, що дракони бувають небезпечними?

- Та вже точно не страшніші за деяких людей.

Це була, мабуть, найчесніша фраза, яку я коли-небудь вимовляла. Бабуся нічого не сказала - лише підійшла і обійняла мене, міцно й тепло, як не обіймав ніхто ніколи раніше.

***

Джервас, мабуть, був одним із найбільш товариських серед усієї моєї нової сім'ї, бо як інакше пояснити те, що він покликав мене із собою в підземелля одразу після родинного сніданку? За його словами, йому дуже кортіло побачити на власні очі прояв моїх здібностей. Звичайно, я не могла відмовити.

Щойно ми відчинили ворота до "Ясел" на першому рівні, малюки, які до того вовтузилися в басейні з молочним зіллям або дрімали десь у кутку на сіні, одночасно підвели голови й повернулися до мене, наче я була для них живим магнітом. Тейлін підбіг до мене першим, а за ним підтягнулися й усі решту.

- Вони одразу тебе слухаються, - зауважив мій зведений брат, - Очманіти просто!

- Це помітили ще в притулку, - сором'язливо відповіла я, - Коли на подвір'я випадково залітали дикі дракони - а таке іноді траплялося, бо Ігніс стоїть на перетині міграційних шляхів, - вони чомусь не нападали на мене, а, навпаки, хотіли подружитися. Вихователі казали, що це дивно, але не надавали значення. Я й сама не надавала, поки не потрапила сюди. Хоча, про мої здібності знали поза межами сиротинця, а науковці з Академії навіть приїжджали, щоб досліджувати мене. Але я була ще тоді надто маленька і погано це пам'ятаю.

- Це дуже рідкісний дар. Серед сучасних Фрейрів він був тільки в однієї людини - у Вів'єн.

Я завмерла - не очікувала, що Джервас сам розпочне цю тему.

- Тієї самої Вів'єн, яка померла минулого літа? - обережно уточнила я. - Вибач, напевно, тобі неприємно це згадувати.

- Нічого, все о'кей. Ситуація, звичайно, жахлива, але минув уже рік, тож ми потроху повернулися до нормального життя, бо не бачили іншого виходу. Розслідування щодо її смерті все ще триває і там геть нічого не зрозуміло. Так, дівчинку не повернути, тому наше єдине завдання - докопатися до правди, що ж там сталося. Це все, що в наших силах. Насправді ми довго сумували, але так не може тривати вічно.

Я не знала, що на це сказати, але зрозуміла одне - Фрейри шукали дитину з ідентичним даром. Вони вдочерили мене, як заміну Вів'єн. І, на жаль, я чудово розуміла, що ніколи не зможу замінити її по-справжньому і ніхто ніколи не полюбить мене так щиро, як цю дівчинку.

- А хто приглядав за драконами до Олівера? - спитала я, бажаючи змінити тему.

- Попередній чоловік бабусі - той, що третій по рахунку. Та вони розлучилися і довелося шукати заміну. Олівер підвернувся саме вчасно.

- То дідусь Освальд вам не рідний?

- Авжеж, ні! - Джервас знизав плечима. - Але ми всі звикли і сприймаємо його за рідного. Бабця Арделія така непостійна, авантюрна, в неї мало що в житті було стабільного. Та ми любимо її такою, яка вона є. На схилі літ, звичайно, вона дещо заспокоїлася - Освальд на неї загалом добре впливає.

Я усміхнулася, уявляючи Арделію в молодості - із купою кавалерів, безліччю пригод і, мабуть, такою самою дзвінкою усмішкою, яку я бачила щодня. І як же Джанель нагадувала мені її!

Один із драконенят - той, що із синюватою лускою, - тим часом почав дертися мені на коліна, не бажаючи злізати, і Джервас, побачивши це, розсміявся.

- Здається, ти щойно отримала нового друга.

- Здається, так, - відповіла я, і ми обоє вийшли з підземелля, зачинили ворота і рушили до виходу, бо настав час обідати.