Розділ 6: Маленька сімейна справа

Ми вийшли на ґанок - Арделія, Джанель, Олівер і я, - і побачили, як до маєтку наближаються дві карети, запряжені чорними красивими кіньми. Дверцята карет відчинилися і звідти почали виходити члени моєї нової сім'ї, з кожним із яких я одразу знайомилася.

Першою, наче королева зі свого трону, вийшла Амаранта. Вона була неймовірно красива і добре доглянута, вбрана у темно-фіолетове плаття із прозорими вставками та мереживні рукавички, що сягали ліктів. Поверх них сяяли персні з масивним камінням - аметисти й чорні діаманти, які вартували цілі статки. Прозорі колготки були просто всіяні темними камінцями і вона вся аж виблискувала, а її красу ще більше підкреслював яскравий макіяж. Зовнішністю вона була протилежністю до Арделії - висока, струнка, із чорним до плечей волоссям і карими очима.

Слідом за нею з карети вийшов Реджинальд - худорлявий, теж із чорним волоссям, вбраний у костюм, оздоблений золотими рунами, але виглядав він значно м'якше та скромніше. Він не носив прикрас - жодного перснями чи ланцюжка і, здається, мав зовсім інший характер порівняно зі своєю дружиною.

За ними одразу з'явився Свен - стрункий, серйозний, в окулярах. В руках хлопець тримав книгу, яку, вочевидь, читав усю дорогу. Зовні він був справді дуже схожий на Джанель, свою сестру-близнючку.

Джервас вистрибнув слідом, і земля під його ногами ледь помітно здригнулася - він був кремезним, широкоплечим, сильним. Єдиний із Фрейрів, в кого волосся було не русяве чи чорне, а каштанове. Вигляд у нього був енергійний та позитивний і в цьому цей хлопчина дуже нагадав мені Олівера - недарма вони такі хороші друзі.

Аморелія виглядала дещо старше свого віку і дуже нагадувала Амаранту, свою маму. За її словами, вона приїхала додому ненадовго, бо потім повернеться на навчання в Академію.

Значну увагу привертала Офелія. Дівчинці було тринадцять, як і мені, і вона теж була жертвою перехідного віку. Кінчики її чорного хвилястого волосся були пофарбовані в синій, а сіро-блакитні очі грубо підведені олівцем. Шкіра під очима була вся всіяна блискітками. Одягнена вона була у широкий светр та коротку спідницю - дещо вільніше, ніж решту сім'ї.

Неріна виявилася крихітною милою світловолосою дівчинкою, яка виглядала щонайбільше на чотири роки, хоча, як виявилося, їй було цілих шість. Коли вона усміхалася, її сірі очі аж світилися від щастя, а на обличчях виднілися ледь помітні ямочки.

- На жаль, Неріна не може привітатися з тобою словами - вона німа, - сумно зітхнула Арделія, - Зате може привітатися посмішкою.

Мені на мить стало образливо за цю дівчинку. Прикро, що така мила та добра дитина не має можливості говорити.

Слідом за нею з дверей вийшов Бартолом'ю - Барт, як його всі скорочено називали, хоча сам він, здається, волів би, щоб його взагалі не помічали. Це був незграбний сором'язливий хлопчик дев'яти років, у круглих окулярах, що постійно з'їжджали на кінчик носа, із русявим волоссям, яке стирчало навсібіч, наче він щойно продерся крізь джунглі. Його зелені очі дивилися на цей світ із певною тривогою, яка буває в дітей, що звикли, що в них усе виходить не так, як треба, але ще не втратили остаточно надії.

Останнім, хто вийшов із карети, був дідусь Освальд - старший чоловік років сімдесяти. Однак він чудово виглядав на свій вік, а ще був дуже позитивним, як і Арделія.

- Ну нарешті! - Джанель сплеснула долонями й кинулася обіймати Свена. - Я вже думала, ви там навіки застрягли!

- Якби ти не втекла з допиту, то теж застрягла б, - сухо відповів Свен, але в його голосі вчувалася ледь помітна теплота.

- Я не втікала, а стратегічно відступила, - виправила Джанель. - Це зовсім інше.

- Авжеж, - іронічно додав Джервас, - особливо якщо стратегічний відступ включав хлопця твоєї найкращої подруги.

- О, ти вже чув цю історію? - Джанель витріщила очі.

Тим часом Амаранта наблизилася до мене. Вона зупинилася за крок, і я відчула запах її парфумів - фіалки з ледь вловимою ноткою чогось гострого, майже металевого. Її темні очі повільно ковзнули по моєму обличчю, по моєму простому платті і на її губах з'явилася зловтішна усмішка. Я наче відчула, як моя прийомна мама подумки критикує мене.

- Отже, це і є наша нова донька, - мовила вона, дещо підозріло оцінюючи мене поглядом. - Ласкаво просимо до Амарантелу, Еноло. Сподіваюся, Арделія встигла пояснити тобі, що в цьому домі цінують насамперед відданість та строгу дисципліну.

- Ми ще не дійшли до цієї теми, - втрутилася Арделія, беручи Амаранту під руку. - Дайте дитині хоча б тиждень для адаптації!

- Тиждень? - Амаранта злегка підняла брову. - Я не давала шансу для Реджинальда адаптуватися навіть день після нашого весілля - життя надто коротке, щоб постійно до чогось звикати. Пам'ятаєш, Реджі?

Мій прийомний батько якраз допомагав виносити валізами, тому лише кивнув і м'яко посміхнувся.

- О, благаю, - показово простогнала Джанель, - тільки не починайте знову цю історію про те, як ви познайомилися. Я чула її сто разів.

- Сто один, - поправив Свен, не відриваючись від книги. - Я рахував.

- Звісно, ти рахував. Ти рахуєш усе. Навіть мої відрахування.

- Чотири - це не так багато, щоб не порахувати, - сухо відповів її брат-близнюк і Джервас голосно засміявся - точно, як і Олівер.

- Звідки ти в біса знаєш...

Запала коротка, але красномовна пауза. Джанель завмерла, тримаючи в руці браслет, який вона саме поправляла. Арделія перестала усміхатися. Амаранта повільно обернулася до доньки, і її темні очі звузилися.

- Джанель? - голос Амаранти був тихим, але від цього не менш суворим. - Ти ж була в школі?

- Я... емм... - Джанель нервово засміялася, кидаючи на Свена погляд, що обіцяв йому повільну й болісну смерть. - Авжеж, була, та вже повернулася. Це довга історія.

- У нас попереду цілий обід, - сказала Амаранта, складаючи руки на грудях. - Розповідай.

- Мене вигнали, - гонорово випалила Джанель. - Знову.

Свен нарешті підвів очі від книги, і на його обличчі промайнуло щось схоже на запізніле усвідомлення того, що він щойно зробив.